Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 966000103
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, антропологів, усіх, хто цікавиться історією нашої землі.
Розташування пам’яток свідчить про нерівномірне заселення різних смуг України. Сприятливіша для землеробства лісостепова смуга, а для скотарства степова були заселені значно щільніше від поліської. Велика концентрація населення спостерігається на багатих якісним кременем, металевими рудами, солями тощо Волині, Прикарпатті, Донбасі.
Важливим чинником зміни чисельності та складу населення є міграції.
На теренах України за доби бронзи можно виділити кілька міграційних хвиль, які значно вплинули і на чисельність, і на склад населення. До найдавніших міграцій бронзової доби відносимо просування племен катакомбної культури, яке спричинилося до зміни типу пам’яток та збільшення населення, особливо у степовій частині України. Навіть приблизні підрахунки дають підставу стверджувати, що завдяки пришельцям-катакомбникам чисельність населення у степовій смузі як мінімум подвоїлася.
Більш пізня міграційна хвиля пов’язана з просуванням на територію України групи племен із Доно-Волзького межиріччя. Як наслідок порівняно мало заселені до того райони лівобережного лісостепу виявляються суцільно вкриті селищами та могильниками племен зрубної спільності.
Істотні зміни у кількості народонаселення Північно-Західного Причорномор’я спостерігаються наприкінці II тис. до н. е. У третій чверті II тис. до н. е. тут фіксується колосальне скупчення сабатинівських племен, репрезентоване грандіозними поселеннями з кам’яним домобудуванням та високорозвиненим землеробством. Карта поширення пам’яток сабатинівської культури дає змогу зробити приблизні підрахунки населення, котре складає 12 осіб на 1 км2. Однак наприкінці II тис. до н. е. тут відбувається виразний відплив населення, який вдалося зафіксувати по скороченню, аж до майже зовсім повного зникнення, сабатинівських пам’яток. Найвірогіднішою причиною цього є масова міграція у більш східні райони. Даний приклад гарно ілюструє міцний зв’язок економіки та народонаселення, коли розвиток продуктивності праці зумовлює прискорене зростання населення, внаслідок чого створюється кризова ситуація, єдиним виходом з якої є міграція.
Вважається доведеним, що етнос не біологічна, а соціальна категорія і що етнічні спільності за час свого формування та подальшої еволюції під впливом різних чинників зазнають значних змін як щодо займаної території, так і у плані культурних та етнографічних характеристик.
Складність виділення етнічних спільностей на території України полягає насамперед у майже цілковитій відсутності згадок про них у писемних пам’ятках. Слід зауважити, що стосовно сусідніх з Україною регіонів Південної Європи та Подунав’я відомо кілька культур бронзової доби, етнічна належність яких відображена у давній писемності. Серед них греки, котрі залишили знамениту мікенську культуру, відгомін про яку сягав Подніпров’я і навіть більш східних областей, а також фракійці та іллірійці, з якими пов’язана гальштатська культура, що частково поширилася на Правобережну Україну.
Проблемою етногенезу протягом тривалого часу займалися головним чином мовознавці. Неможливість нерідко визначити, до якого часу відносяться ті чи ті гідроніми, топоніми тощо, спричинила їхнє звернення до археології, здатної, як правило, співвідносити назви річок, озер та інших даних лінгвістики з певним хронологічним горизонтом пам’яток, значно сприяючи вирішенню даної проблеми. Нині більшість дослідників — і мовознавців і археологів — виділяють на території України за бронзової доби такі головні етнічні утворення, як протослов’яни, фіно-угри та індоіранці. Серед менш значних груп вирізняються протобалти та фракійці. Ймовірно, були й дрібніші етнічні утворення, котрі не залишили по собі помітних слідів.
Найбільш ранні відомості про слов’ян містяться у творах грецьких та римських письменників і відносяться до перших століть нашої ери. Сам термін “слов’яни” (“склавіни”) вперше трапляється у VI ст. н. е. у працях готського історика Йордана. Лінгвістами встановлено, що слов’янська мова належить до вельми давньої мовної сім’ї і що предки слов’ян сформувалися у північній зоні індоєвропейського масиву. Матеріали мовознавства показують, що відособлення сталося ще за неоліту. Використовуючи здобутки палеогеографії, хронології, Б. В. Горнунг розділив доісторичний період слов’янства на чотири етапи: мовні предки слов’ян (неоліт, енеоліт); протослов’яни (кінець енеоліту, III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е.); праслов’яни (бронзовий вік, друга половина II тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець II — початок І тис. до н. е.)[259]. Є ще кілька періодизацій доісторичної доби слов’ян. Зокрема, болгарський лінгвіст В. Георгієв виділив у ній три етапи: балто-слов’янський (III тис. до н. е.); перехідний (рубіж III та II тис. до н. е.); відособлення слов’ян (середина II тис. до н. е.)[260]. Окремі лінгвісти припускають також існування германо-балто-слов’янської спільності, яка передувала балто-слов’янській. Загалом же всі періодизації близькі.
259
Горнунг Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. — М., 1986. — С. 3, 4, 49, 107.
260
Георгиев В. И. Исследования по сравнительному историческому языкознанию. — М., 1958.