Моральні листи до Луцілія

Не варто дивуватися, що те зіпсуття мови прихильно сприймається не тільки слухачами грубішого штибу, але і громадою вибагливіших, адже вони різняться між собою тогами, а не поглядами. Можеш радше дивуватися тому, що хвалять не тільки щось хибне, а й самі хиби. Щодо хибного, то воно було завше: захоплюючись навіть най-обдарованішими, на дещо в їхніх писаннях дивимося крізь пальці. Назви мені будь-кого з-поміж найславетніших мужів - і я скажу тобі, що йому вибачив його вік, чого навмисне не помічав. Я вкажу тобі чимало таких, кому хиби не зашкодили; вкажу й таких, кому навіть на користь пішли.

Вкажу тобі, повторюю ще раз, найславніших, гідних подиву мужів; якби хтось захотів щось виправити в них, то звів би нанівець геть усе: хиби настільки тут проникнули в достоїнства, що навіть їх потягли б за собою. Додай і те, що спосіб мовлення не залежить від стійких приписів: їх змінює суспільний звичай, а він ніколи не затримується довго на чомусь одному. Багато хто шукає слів у давніх віках, промовляє мовою Дванадцяти таблиць(3); для них і Гракх(4), і Красс(5), і Куріон(6) - надто вишукані, сучасні, от вони й повертаються до Аппія та Корунканія(7). Деякі інші, навпаки, вдаючись лише до затертого, звичайного вислову, впадають у ницість. І одне, й друге - різного роду зіпсуття, таке ж саме, далебі, як і прагнення користуватися лише яскравими, дзвінкими, поетичними словами, а необхідних слів, які в щоденному вжитку,- уникати. Я сказав би, що тут маємо справу з однаковими помилками. Один пестить себе надміру, другий - надміру недбалий до себе. Один вищипує волосся на ногах, другий - навіть під пахвами не вищипує.

Перейдімо до укладання слів. Скільки тут можу навести тобі різного роду помилок! Декому до вподоби якесь наче уривисте, шорстке письмо: тільки-но мова попливе лагідніше - тут же вони її скаламучують. Не визнають досконалого поєднання слів: що вражає вухо нерівністю, те називають мужнім, сповненим сили. А в декого здається, що то й не письмо, а розспів - стільки в тих словах принади, так м'яко вони ллються. Що вже казати про те письмо, де слова відтягуються якомога далі, й давно очікуване зринає заледве в самій кінцівці вислову? А те наприкінці повільне, як у Ціцерона, письмо, що опадає, мов із пологого схилу, легко затримуючись,- письмо, що ніколи не відхиляється від свого звичного, мірного ходу? Отож хиба може коренитись не лише в суті думки, яка буває або дріб'язковою, або дитячою, або негідною, або такою, що в своїй зухвалості нехтує сором'язливістю,- але й у тому, що та думка якась квітчаста, надто солодка, що виголошується вона просто так, аби лиш гарно прозвучати.