Моральні листи до Луцілія

Та сама річ, яка не дає й хвилини дозвілля стільком урядникам, стільком суддям, річ, яка стількох же й робить урядниками й суддями,- гроші - відколи почали бути в шані, відтоді занепала шана до всього, що тієї шани заслуговує: по черзі, то набуваючи щось, то збуваючи, ми не питаємо «що то таке?», а «в якій ціні?» Відповідно до плати ми порядні, відповідно до плати - непорядні. Йдемо за чесністю, поки вбачаємо в ній якийсь зиск, готові одвернутись від неї, якщо злочини пообіцяють нам щось більше. Батьки навчили нас захоплюватися золотом і сріблом; прищеплена ще в дитячому віці жадоба, закоренившись, розрослася разом з нами. Незгідливий щодо всього іншого, народ одностайний в одному: на гроші дивляться, мов на якісь святощі, багато грошей зичать своїм близьким; гроші, наче вони є найціннішим надбанням людини, приносять у дар богам, коли хочуть засвідчити їм свою вдячність. А далі звичаї докотились до того, що вбогість викликає у людей хіба прокльони та погорду: багаті її зневажають, убогі ненавидять.

А тут і поети зі своїми віршами - ще й жару підкидають до наших пристрастей: так уже вихваляють багатства, начебто в них - єдина окраса й оздоба життя. їм здається, що безсмертні боги нічого кращого ані нам дати, ні самі мати не можуть.

Сонця палац осяйний, на колони високі опертий.

Золотом щирим яснів...

Глянь ще й на колісницю Сонця:

Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно .

Врешті, й найкращий з їхнього погляду вік вони називають золотим. Не бракне й серед грецьких трагіків таких, хто на зиск може проміняти невинність, здоров'я, добре ім'я.

Негідник я? То байка - багатій зате...

Питають, що ти маєш, а не «звідки взяв?»...

Яке майно, така й повага в кожного...

Коли ганьба від зиску? Як нема його...

Хвалю життя в багатстві, смерть - у вбогості..

Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...

Нема для смертних блага понад золото:

З ним не зрівняти ласки материнської

Ані опіки батька - над усім воно.

Якщо й в очах Венери стільки чару є,-

Недаром люди і боги слугують їй .

Коли були виголошені ті останні рядки Евріпідової трагедії, всі присутні в однім пориві схопились на ноги, аби прогнати актора з його віршами, але тут на середину поспішив сам Евріпід і став просити, щоб іще почекали й побачили, який він приготував кінець тому шанувальникові золота. Беллерофонт у цій драмі не уникнув кари, як не уникає її жоден із нас у своїй драмі. Захланність не буває без кари, хоч сама захланність - це вже кара. Яких сліз, яких страждань вона вимагає! Яка вона нещасна, жадаючи, яка нещасна - придбавши! Додай ще повсякденні тривоги, що мучать кожного тим жорстокіше, чим більше він посідає. Як ми побиваємось над втратами, які, хоча справді великі, але ще більшими видаються! Втім, хоч би фортуна і не відібрала нічого, такі люди втратою вважатимуть усе, чого не придбали.- «Але ж саме таких прийнято називати щасливими й заможними, саме їм усяк прагне дорівняти майном».- Згоден. Ну й що? Хто, гадаєш, може бути в жалюгіднішому становищі, аніж той, кого діймають і печалі, й заздрість? Якби-то спраглі багатства порадилися з багачами, а шукачі почестей - з честолюбцями, що сягнули найвищої достойності! Напевно, змінили б свої бажання, а наразі, знехтувавши вчорашніми, живлять уже нові забаганки. Нема людини, задоволеної своїм щастям, хай би воно само бігло до рук. Усяк нарікає і на свої задуми, й на досягнення, а хвалить те, від чого відмовився.