Моральні листи до Луцілія

Так, далебі, й хочеться полоскотати себе й зробити собі забаву з тих дотепних дурниць. Якщо справедливість і хоробрість живі істоти, то вони, без сумніву, істоти земні. Кожна жива істота терпить від холоду, голоду, спраги; значить, справедливість терпить, скажімо, від холоду, хоробрість - від голоду, ласкавість - від спраги. А далі? Чи не поцікавлюсь у тих мислителів, як ті істоти виглядають? Чи вони подібні до людини, чи до коня, чи до якогось звіра? Якщо надали їм круглих обрисів, як богові(3), то запитаю, чи жадоба, розкіш, безглуздя теж круглі. Адже й вони - живі істоти. Якщо вони і їх округлять, то все ще допитуватимусь, чи до живих істот зараховують, приміром, обережну ходу. їм доведеться погодитись, а далі визнати, що й прогулянка, оскільки є істотою,- кругла.

Втім, не думай, що з-поміж наших я вперше, відхилившись од приписів, покерувався власною думкою: між Клеантом та його учнем Хрісіппом нема згоди навіть у тому, що таке прогулянка. Клеант твердить, що це дух, скерований провідним началом до ніг, а Хрісіпп запевняє, що це якраз те провідне начало. То чому б то кожному, за прикладом Хрісіппа, звернувшись до власного розуму, не висміяти таку силу отих живих істот, для яких увесь світ виявився б надто тісним? «Чесноти, хоч і не є багатьма живими істотами, все ж вони живі істоти. Як в особі однієї людини може поєднуватись і поет, і промовець, так і чесноти: вони живі істоти, але не можна сказати, що через те їх багато. Душа - це те ж саме, що душа справедлива, розважна, смілива, тобто настроєна в той чи інший спосіб відповідно до тієї чи іншої чесноти». Але годі. Вважатимемо, що ми дійшли порозуміння. Адже і я наразі визнаю, що душа - це жива істота, а там уже побачу, яка думка припаде мені до вподоби. А от щодо самих діянь душі, начебто і вони істоти, то це я заперечую. Інакше і всі слова будуть живими істотами, й усі вірші. Бо якщо розумна мова - благо, а всяке благо - жива істота, то й мова - жива істота. Розумний вірш - благо, а всяке благо - жива істота, отже, й вірш - жива істота. Тож «Славлю я мужа й борню» - жива істота, от лишень круглою її не можуть назвати, бо в неї шість стіп(4).- «Ну й хитромудрим,- скажеш,- ти зайнявся плетивом!» - А я, далебі, мало не лусну зі сміху, коли пробую уявити собі живими істотами і соле-цизми, і варваризми, й силогізми, коли придумую для них, мовби був малярем, відповідні обличчя. Про такі ото речі ми ведемо вчені бесіди, зсунувши брови й нахмуривши лоба? Тут я не можу не повторити знаних слів Цецілія(5): «О сумні нісенітниці!» Адже те, про що тут розводимось, радше смішне. Краще займімося чимось корисним для нас, рятівним, спробуймо відшукати стежку, яка вивела б нас до чеснот. Подавай мені науку не про те, чи мужність є живою істотою, чи ні, а про те, що жодна жива істота не може бути щасливою без мужності,- якщо не нагромадить у собі сил, аби протистояти всьому випадковому, якщо не приборкає у своїх думках будь-якого лиха ще перед тим, ніж зазнати його. Що таке мужність? Неприступне оборонне укріплення людської немочі; хто спорудив його довкола себе, той безпечно перебуває облогу життя, адже покладається на власні сили, послуговується власною зброєю. Тут я хочу навести тобі слова нашого Посідонія: «Ніколи й думки такої не підпускай, що тебе може колись оборонити зброя фортуни,- борися своєю власною! Фортуна не вкладе тобі до рук меча проти себе самої. Отож навіть озброєні проти ворога - проти неї беззбройні». Александр пограбував, порозганяв персів, гірканів, індів і всі інші племена, що селяться на сході ген аж до Океану, а сам, одного приятеля вбивши, другого втративши(6), лежав у темряві, тяжко переживаючи,- один раз свій злочин, другий раз - тугу; переможець стількох володарів і племен не встояв перед гнівом і смутком. Та й не диво: своїй владі він намагався підкорити все, крім пристрастей. Як же помиляються ті, хто прагне поширити права на свої володіння ген за море, хто вважає себе на вершині щастя, коли силою зброї загребе чимало провінцій, до старих приєднавши нові,- не відаючи, в чому полягає неосяжне, рівне божественному, володіння! Найвища влада - мати владу над собою. Краще хай навчать мене, наскільки великою святістю є справедливість, яка шанує чуже добро й домагається хіба що одного: бути у вжитку. Вона не має нічого спільного з марнославством, із хвальбою: вона сама з себе задоволена. Ось у чому кожен мусить насамперед переконати себе самого: «Я повинен бути справедливий безкорисливо!» Мало того. Хай переконає себе ще й у такому: «Заради тієї незрівнянної чесноти я радо пожертвую всім!» Отже, хай всі твої помисли відбігають якомога далі від особистої користі. Негоже озиратися, яка нагорода чекає тебе за справедливий вчинок: вона - у самій справедливості! Закарбуй собі в пам'яті й те, про що я тобі нещодавно говорив: не має жодного значення, чи багато людей знає, що ти справедливий; хто хоче розголосу для своїх чеснот, той не про них дбає - про славу. Не хочеш бути справедливий без слави? Але ж тобі, присягаюсь, не раз доведеться ще й неслави зазнати за твою справедливість! І тоді, якщо ти розумна людина, то втішатимешся тією неславою, яку ти придбав собі добрими ділами.