Січеславщина (квадрологія)

— Але ви, мабуть, думаєте: „До чого це він? Про Шевченка й українську культуру? Яке це має відношення до тієї справи, для якої мене викликав?"

Перемітько похопився сказати, що ні, що він так не думає... що йому навіть цікаво...

— Так я вам скажу, — загомонів жвавіше слідчий, — що це прямо до нашої справи відноситься.. Кажу „нашої", бо те, про що ми з вами далі говоритимем!, повинне однаково цікавити і нас, тобто ДПУ, і вас. Інакше сказавши, це наша спільна справа, оскільки ви, як нам відомо, щира радянська людина...

— „Овва! — скинувся Перемітько всередині. — Не діждетесь, прокляті!.."

— Я ж не помиляюсь, коли так про вас думаю?

— Ні, звичайно... Я, здається, доказав чесною працею на виробництві...

— Так, ми про це знаємо і... ну, цінимо чи що... Так от слухайте, що я хочу вам далі сказати! Ви знаєте, що наша радянська влада перемогла. Наша славна червона армія розгромила на всіх фронтах усіх контрреволюційних генералів і Денікіна, і Вранґеля, і так званого „батька Махна", ну і... Петлюру...

Перемітько піймав його допитливий погляд на своєму обличчі, коли він вимовляв останнє ім'я. Спіймав — і серце впало, обірвалось: — „Невже таки про те?!"

Але слідчий говорив і далі не про т є.

— Цим я хочу сказати, що кривава, збройна боротьба для нас уже скінчилась. А тому ДПУ тепер має інші завдання. Це, можна сказати, психологічні завдання, скеровані на перевиховання людей у дусі соціялістичної свідомосте. Річ ясна, що для того, щоб перевиховувати, треба знати, хто саме потребує такої перевиховної опіки. Отак ми, коли хочете, й підійшли до тієї нашої справи, ради якої я вас запросив сюди. От ви буваєте, наприклад, на зборах „укапістів"...

— „Так вони вже знають про це! — мало не скрикнув Перемітько. — І як я раніш прр це не подумав!.."

Серце йому почало страшення стукати, аж заважало дихати. Він же став віч-на-віч з новою справою, з новою небезпекою (якщо та, прихована, забулась)!

— Правда ж? — спитався вже прямо Сілін.

Перемітько відчув, як кров ударила йому в голову, а густа черво'нява, як у пійманого на шкоді школяра, залила йому обличчя.

— Буваю, але... — не міг він, так заскочений, не признатися. —

— Ну, от, — майже Віесело підхопив депеушник. — А коли ви кажете „але", то я вас теж розумію. Ви хотіли, мабуть, сказати, що в цьому нічого злочинного нема, бо УКП —це ж „Українська комуністична партія", а ДПУ теж комуністичне. І я цього не заперечую. І Авдієнко, і Дідич — щирі комуністи-інтернаціоналісти, як вони про це раз-у-раз на своїх зборах заявляють. Але... Тут я скажу своє „але". До них на збори ходять усякі люди... навіть автокефалісти. Сьогодні піде до церкви, а завтра до „укапістів". Чи не так?

Напружений тепер уже всіма нервами Перемітько сподівався, що той зараз скаже й про те, що й він сам, Перемітько б то, тдк робить — зустрічав митрополита Липківського — і до „укапістів" ходить...