Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Аж перед світом забувся трохи. І от сниться йому, що він, підліток, іде полем у великих батькових чоботях, поганяє коні в плузі. Грузький розмоклий від осіннього дощу ґрунт налипає на чоботи, важко йти. Батько його був досить заможний селянин, але сам працював: і сина до того привчав.
Проте послав сина вчитися, щоб став „паном", інженером... Він поганяє коні, а батько за чепігами йде, плужить. Коні дугами згинають передні ноги, тягнучи важкого плуга, голосно пирскають... Навколо них літають чорні ґави, перемагаючи осінній вітер, що аж вивертає їм крила... Одна ґава майже над його головою пролітає, голосно крякнувши...
Прокинувся і зразу ж схопився. У хаті було вже видно. Коли б не спізнитись! Кинувся до годинника: була сьома година. Отже, ще мав досить часу. Але щось вертілося на умі, непокоїло. Згадав: „Історія" Грушевського. Виглянув у вікно: замок на дверях дровника ще висів. Знову лютий гнів охопив його: господиня ж могла не відімкнути й до дев'ятої години!
Почав навмисно голосно рухатися, щоб розбудити її. Умивався — і цокав умивальником якомога дужче, одягався, трахкаючи дверима шафи. А як та, нарешті, появилася в кухні, попросив дати швидше снідання, бо, мовляв, має раніше вийти з дому. Коли господиня — справді, жв'ава, хоч і літня вже жінка — метнулася по дрова, йому наче відлягло від серця, хоч і потерпав за книжку... А як побачив у вікно, що вона набрала тільки дрів, а ніякої книжки в руках не мала, то зовсім заспокоївся.
Зав'язував краватку перед дзеркалом! і бачив своє „пом'яте" від безсоння обличчя, прикрі припухлини під очима. Взагалі почував себе погано, аж нудило наче. В очах різало. Снідав без найменшої охоти, запихав їжу в рот, як солому чи щось інше таке без смаку, дарма що це була його улюблена яєшня з кільцями цибулі й кружальцями червоних баклажанів. Та ще й так: їв чи не їв та вже й годі. Дбайлива гог сподиня була навіть стурбована таким його їдженням, а як він виходив з дому, навіть вийшла за ним аж на ґанок. Висловила думку про погану погоду: мовляв, якась кваша, а не погода, хмари, змішані з туманом, осіння сирість. Чер'ез цю її дбайливість Перемітькові довелося вийти на вулицю, і тільки тоді, як вона, з огляду на погану погоду, сховалась у хату, ще раз повернутись на подвір'я. Щастя було, ш "" вікна, вікна від кухні, були з іншого боку, не з того, де дровник. Кинувся мерщій до дровника і, перехилившись за двен рі, взяв книжку там, де її звечора застромив був. Це, справді, щастя, що господиня, хапаючись, не побачила ЇЇ: краєчок її було видно.
Тепер він уже з усієї сили побрався на вулицю. Але ще десь треба було тую книгу покласти! Покласти так, щоб піз-йіше — як усе буде гаразд — і назад можна було взяти. Один паркан був трохи відхилений від цеглової стіни, і він туди, попереду оглянувшись, свою книжку запхнув, — під карниз, що міг її прикрити від дощу. Ще раз роззирнувся по вулиці
— чи ніхто не бачив.. Людей поблизу не було, тільки здаля біг якийсь хлопчак, із собакою наввипередки.
Забезпечивши себе так на випадок трусу і відчувши полегкість, Перемітько чимдуж кинувся через Соборний майдан, повз музей ім. Поля на проспект К. Маркса (колишній катерининський). Від музею проспект ішов униз — і йти було легко. Хоч часу було ще досить, але він брався майже підвігцем. Розумів, що не треба бігти — і біг! Коли ловив себе на цьому, свідомо придержував ходу.
Трамваї з бадьорим гудом і свистом доганяли його і спускалися далі вниз, та він волів іти пішки. І якесь чудне почуття було в нього: він ще живий і на волі, іде власними ногами, може навіть міняти темпи своєї ходи на власне бажання. Він наче хотів востаннє навтішатися тако „собіналежністю". Він же не міг, кінець-кінцем, не прийти туди, де цю „собщалежність" можуть у нього відібрати! У цій революційній країні всі люди належали не кому, як ДПУ, але до та-когої виклику, як він оце мав, їм може здаватися, що вони йдуть чи не йдуть кудись з власної волі, а „недрімане око" колишньої ЧК, а теперішнього ДПУ їх у цьому русі не бачить.
Така ілюзія собіналежности людини тепер, за НЕП-и, була більша, як перше. Але Перемітькова собіналежність була вже приречена. Він відчув, що його кинуло в піт від усвідомлення цього. Стріпнув головою, щоб повернутись до живої дійсности, до того, що він іще йде власними ногами.
І знов пішов без потреби швидше... На Садовій він ще здаля побачив вартового при дверях тієї страшної установи
— в казенній сірій шинелі, в синьому з червоною околицею кашкеті... (Гм, як колишній юнкер у царській Росії). За плечима стирчав шпичак рушниці з багнетом...
Але дев'ятої ще не було. Спинився в нерішучості: йти далі і там чекати, біля дверіей, чи, може, походити оподаль? Спинився на цьому останньому. Повернувся й пішов назад, удаючи зовні, що йому так треба. Один зустрічний скинув ря нього здивовано очима...