Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— „Чи не з їхніх, часом, службовців? — подумав Перемітько. — Бач як зизим оком накрив..."
Походив так деякий час — уздовж хідника, трохи під гору, туди й назад, туди й назад. Позирав раз-у-раз на годинник на руці. Коли вже було так, що можна було заходити, пішов рішуче й прямо на того вартового в кашкеті царського юнкера, в напрямі будинка, що його раніш обминав як найдалі, думаючи — як думають і решта мільйонів громадян СРСР, — що „недрімане око" його не бачить... (А от тепер виявилось, що його воно ввесь час бачило!).
Зокола будинок виглядав так, як і багато інших на цій же Садовій вулиці: цегловий, триповерховий, з багатьма вікнами. У цьому будинку — він чув раніш — містилася, либонь, невеличка приватна жіноча гімназія.
Показав папірця вартовому — білявому молодому кацапчукові. Той глянув сонно на чергову жертву тієї установи, що її охороняв, і кивнув мовчки головою: мовляв, іди.
Вузький довгий коридор, килимом засланий. Як у доброму готелі дореволюційного часу. М'яко, приємно йти. А обабіч двері, двері... Він ще не дійшов до потрібного йому числа одинадцятого, як з одних таких дверей вискочив зовсім молодий службовець, стрункий, з чорненькими вусиками, в синьому ґаліфе, в гімнастерці захисного кольору, підперезаний ремінним поясомі. Знов таки — як царський юнкер. Мав якісь папери в руках... Побачив пригноблену постать „відвідувача", — спинився, пронизливо „досвідченим'' поглядом „чекіста" глянув. Під чорними очима синці...
Перемітько показав папірця.
— Заходьте... я зараз...
Отже, це був той, хто його викликав! Отакий просто хлопчак, а перед ним треба тремтіти! Та ще й належав він, безперечно, до національної меншосте на Україні...
Двері кімнати були не зовсіме причинені, і Перемітько нерішуче туди зайшов. Невеличка кімната, з одним вікном, що дивилось на подвір'я, оточене іншими високими будинками, — якийсь колодязь — не подвір'я. А проте у вікно ще видно було волю. Якась жінка в протилежному будинку протирала зсередини шибку, робила це зовсім мирно, не зважаючи, очевидячки, на страшне сусідство. А втім, і ві самій кімнаті було по-людському затишно, тепло, без тієї холодної спрости, що була тепер надворі.
Але щось уже було, що стояло між ним: і тим „людським життям, що не дозволило йому сісти на порожній стілець біля єдиного в кімнаті канцелярського столу. Той стілець ніби запрошував його сісти, і Перемітько відчував, що й мав би себе тоді — якби сів — краще. А так навіть рук нікуди було діти, немов би вони були в нього зайві, хоч він і тримав водній свою кепку. Передчував, що оте щось, що стояло вже між ним і „життям", перешкоджатиме йому й говорити з тим юнаком нормально. А ще ж не знати, про що та й мова буде. Він як увійшов, та так і стояв біля порога, напівобернутий до дверей, звідки чекав „господаря". А що той досить довго не приходив, то це стояння й перетворилось незабаром на справжню муку. Навіть ноги починали боліти, і він переступав з однієї на другу.
Та от двері раптом відчинилися, і ввійшов той юнак в уніформі.
— О! А ви чого стоїте? — мовив здивовано й привітно. — Сідайте!
Він кивнув головою на порожній біля столу стілець і подав Перемітькові руку. Потім сам зайшов за стіл і теж сів. Посміхнувся, зібравши якісь немолоді зморшки біля чорних, великих, як сливи, очей. Розмір тих очей, бачилося, збільшували й сині смуги під ними. Разом із тим тії смуги свідчили, либонь, і про те, що він не зовсім нормально спав. Але посміхнувся зовсім так, як сміються звичайні люди. І розмову почав теж Так, як звичайно починають люди. Поглянув у вікно й сказав:
— Погодка сьогодні не дуже... Правда?
Переміітько згодився, що так, „погодка" осіння, поганенька, відчуваючи разом із тим виразне заспокоєння. „Може, й справді якась дурниця, — подумав, згадавши слова Саркісова. — Може, щось треба вияснити"...
— Але ви, очевидячки, розумієте, — перейшов слідчий на іншу тему, — що я вас запросив у якійсь справі... Погода — це так, між іншим... Передусім) будьмо знайомі! Мене звуть Яків Мойсеєвич Сілін...
— „Виразний жид, а прізвище російське, — знов напружуючись, подумав „запрошений" на розмову.
— А ви, якщо не помиляюсь, Павло Петрович Перемітько? — запитав слідчий.
Перемітько потвердив.
— Ну, добре. І... українець?
— Українець.
— І це добре. Ми всі, можна сказати, українці, вірніш — громадяни Української Радянської Соціялістичної Республіки. Я, на жаль, ще не вивчив державної мови — української, — посміхнувся він. —- Я народився в Одесі, — а там знаєте, яка мода? Але я вивчу... У нас же тут, при ДПУ, є й свої курси українізації. Викладає український поет Омелько Деркач. Знаєте такого?