Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет
Привид мертвого дому. Роман-квінтет - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:

Головною темою роману-квінтету Валерія Шевчука є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім. Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження.
1 ... 185 186 187 188 189 190 191 192 193 ... 278
Перейти на страницу:

Смішно слухати: щоб татко та й настояв! Татко мій ніколи нічого не настоював, бо хоч мама й побоювалася, що він її колись вижене, але все робилося в нас у домі, як скаже таки вона, мама.

— Твій татко — шмата! — сказала бабця, сердито поблискуючи оченятами. — Коли б була на його місці, то я цю баберу — в шию, в шию! Чого це ми повинні її глядіти? Та вона ж сюди приїхати не бажала, така пані! Пані вчительша! — єхидно перекривила бабця. — Та вона ж твоїй мамі ні рублика, ні картоплини не передала, та й навіть, коли ти народився, не приїхала. На похорони твого діда й баби, коли вони, пухом їм земля, загинули, не приїхала — боялася жир розтрусить. А хіба не виперла вона з дому твою маму ще після сьомого класу і ні рубля їй не прислала, ні картоплиночки. Коли б не татко, то була б твоя мама, як ті шлюхи з бур’янів. І не приїздила до неї — важко було тушу пересувати… Не думай, що вона добренька ота баба Ганя. Порозганяла дітей з села по містах, а сама шлялася..

Я все це слухав спокійно, бо це була правда. Ці речі переповідала не тільки бабця, але й, часом, моя мама. Баба Ганя, поки була здорова, відверто нами нехтувала, через це, коли я вперше її побачив — це вже тепер, коли її заштовхали з канапкою в наше вікно, то в мене волосся на голові заворушилося: переді мною постала гора, і треба було б п’ять таких мізерних, як я, щоб обхопити її довкруж. Треба було чотири таких, як я, щоб стали ці чотири на плечі один одному, і тільки верхній дістав би її лоба. Баба Ганя дивилася на мене здоровенними баньками і раптом спитала в мами:

— Це що, твій син? Чи, може, внук?

— Ти зовсім з ума вижила, — мовила роздратовано мама. — Хіба в мене може бути такий внук? І чи ти своїх онуків не знаєш?

— Чого ж? — сказала баба Ганя, ледве ворочаючи язиком, ніби п’яна була. — Своїх внуків я знаю. У Володі їх двоє. Чи троє?

— Троє, — сказала мама.

— Ну да, я ж кажу. А цього твого я й не знаю. Він твій?

Тоді моя мама заплакала: баба Ганя навіть не знала, що в неї є внук, тобто я. Мама почала зі сльозами бабі це виказувати, бо як це можна таке забути: скільки у тебе внуків і хто вони, але бабу Ганю це зовсім не зворушило.

— Ну да, забула, — сказала. — І чого тобі сердиться, хіба не бачиш, больна я.

Баба Ганя почала по тому осідати, а тоді гупнула широчезною сідницею на канапку, аж пружини в тієї бідолахи-канапи застогнали, я ж чкурнув надвір і намагався після того в нашу хату не заходити, а ще коли там поселився той жахаючий сморід, то й поготів.

— Коли має приїхати той Володька? — спитала бабця.

Але я того не знав: приїде, та й усе.

— Ти там разом з батьком спиш, — зашепотіла, озираючись, ніби остерігаючись, що її підслухають, бабця. — Мене він слухать не буде, а тебе послухається, то ти йому натуркай, натуркай, щоб сміливий був, щоб не пропустив нагоди, і хай би той Володька свою дорогеньку маму забрав, і хай би вони сюди до нас і носа не показували. Ти на його гордість наляж, бо це нам тут не буде життя, а пекло, бо та бабера, хоч і не прописана, а всіх нас із хати повиживає, як і вас, бідолашненьких, уже вижила і як того котика бідолашненького — оно вже по будах тулиться. А що, коли похолодає? Де ви тоді, бідолашненькі, подінетеся. Вернетеся в той свинушник, що його та бабера з твоєю мамою зробили, а в тебе і жолудочок слабенький, і апетитику нема, то це вже ти зовсім переведешся. Кощеєм зробишся і ще помреш, бідолашненький, бо самі шкура й кості на тобі. А тій бабері скілька не дай — не наситиш. Бачив, як вона їсть?

Я хитнув головою: бачив, неясно тільки, де це бачила бабця, яка в нашу хату не потикалася. Це було наступного ранку, коли довелося піти в хату: татко згоджувався грати зі мною в шахи, але дошку мав винести з дому я, бо він рішуче туди відмовлявся йти, а мама, яка вискочила надвір, виносити дошку також не хотіла: «Піди й візьми!» — сказала й помчала в дім. Отож я змушений був переступити порога, затримавши дихання, бо сморід у хаті стояв убивчий, і проскочив через кімнату, де оселилася баба Ганя, у мацюпеньку, де спали раніше ми з татком; по дорозі я кинув оком на бабу Ганю і побачив, що вона сидить за столом, перед нею — велика керамічна миска доверху накладена картоплею і в ту картоплю було втиснуто не менше як п’ять котлет, а ще біля баби стояла величезна керамічна кварта, куди вміщалося літра півтора рідини (її подарувала таткові для пива мама на його день народження, але татко нею не користувався, й вона пилявіла на стелажі) з якимсь напоєм, здається, це був кефір, і баба Ганя так молотила картоплю, що навіть мене не помітила, і тільки коли я вискочив із шаховою дошкою під пахвою, почув її повільний, негнучкий голос:

1 ... 185 186 187 188 189 190 191 192 193 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)