Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Що там таке? — спитала мене, і я, не бажаючи, щоб вона втручалася в наші сімейні справи, збрехав:
— Мабуть, кіт ковбасу вкрав!
— Мало тій бабері ковбаси, — сказала бабця, — то вона й нещасну тваринку обжира.
— Та нє, — мовив я миролюбно. — Кіт ковбасу вкрав…
— Ніяк не нажереться, корова, — сказала бабця і знову підбила долішню щелепу під горішню.
Тоді я почув у нашій хаті крик, кричала мама на бабу Ганю:
— Чого ти взялася до того кота?
— Він смердить, — почувся низький голос баби Гані.
— А ти не смердиш? — горлала мама. — В хаті через тебе не всидиш!
— То й не сидіть, — байдуже відказала баба Ганя.
— Не смій чіпати мені кота! — кричала мама. — Бо відвезу тебе назад у село!
— А я цього й хочу, — сказала баба Ганя. — Чого вони в хату не приходять?
Це вже говорилося про мене й татка.
— Не чіпають тебе, не чіпай і їх!
— Це вони мене не хочуть, — сказала баба Ганя. — Думаєш, дурна, не бачу! Чого вони до мене не говорять.
— Сиди, Бога ради, сиднем. Он знову сьогодні вбрьохалася.
Баба Ганя почала плакати. Вона плакала якось дивно, поскулюючи й завиваючи, пирхала, сякалася, ніби в трубу дула, і щось приказувала, слів її я розібрати не міг.
Бабця в своєму дворі цвіла.
— Це що, вони сваряться? — спитала.
Я промовчав: не хотів, щоб вона втручалась у наші сімейні діла.
— Зайди до мене, — сказала бабця, — щось тобі хочу сказать.
Я повагався — це було нечувано, щоб бабця запрошувала до себе: може, хотіла щось розпитати? Загалом, я заходив до неї і без запрошень, бабця мене ніколи не проганяла. Інколи й дешеву карамельку совала в руку, але затишку в її кімнатах не відчував. Це були чужі для мене кімнати, й, побувши трохи, незвідь-чому відчував наглу потребу їх найшвидше покинути — якось вона вміла від себе віднаджувати. Через це в моїй пам’яті бабчині кімнати залишилися ніби чужа республіка, куди мені, однак, був доступ.
Бабця й справді хотіла вчинити мені допит.
— То що, баба Ганя й справді лежача? — спитала вона, бо й сама не потикалася в нашу половину, відколи заштовхнули туди через вікно бабу Ганю.
— Нє, вона встає і трохи ходить.
— То чого ж треба було перти її через увесь двір і совати у вікно? — з нещадною логікою спитала вона, при цьому відсунула шухляду стола і щось там шукала.
Я цього не знав і сам, тому й промовчав. Подумки ж вирішив, що мама, можливо, вирішила: все одно платить п’яницям, то хай по-справжньому потрудяться, а може, хотіла продемонструвати світові, яка баба насправді важко хвора. Але це тільки мої здогадки, достеменно я про це нічого не знав.
— Вона буде справлятись у хаті? — спитала з надмірною відвертістю бабця, вручаючи мені м’ятну цукерку в потертій обгортці, ніби ці дві речі — те, що питала, й цукерка — були поєднані. Саме тому я від цукерки відмовився. Бабця здивувалася.
— Це в тебе і до цукерок та бабера апетит відбила, — сказала спокійно, розгорнула папірця і кинула карамельку собі до рота. Я ковтнув слину.
— І довго вона у нас пробуде?
— Не знаю, — мовив я неохоче. — Має приїхати дядько Володя з Одеси.
Новина бабцю потрясла: здається, це було єдине, чого вона не відала. Цукерка віддимала її запалу щоку, а очі засвітилися:
— Що ти кажеш! І він її забере? — спитала натхненно.
Я здвигнув плечима: мама глибоко сумнівалася, що так станеться, але її брат і справді дзвонив — він таки приїде.
— Коли б не хотів її забирати, — гарячково міркувала бабця, — нащо йому приїжджати? По-моєму, він не дуже любить оббивати наші пороги?..
Бабця мала рацію: ані баба Ганя, ані мамин брат Володя в нас не бували ні разу, принаймні за моєї пам’яті.
— Приїде на своїй машині, — байдуже сказав я, знаючи, як уразити бабцю.
— В нього є своя машина? — аж підскочила та на ослінці і ледве не ковтнула свою, а власне, мою цукерку. — О, тоді він її просто забере. Це ще здорова бабура. Коли вона змогла приїхати в грузовику, то в легковій поїде, як по маслі, хе-хе!
Але мама з татком глибоко сумнівалися, щоб дядько Володя бабу Ганю до себе забрав.
— Вона ж прописана в нього! — сказала бабця. — За неї він зайву площу одхватив, тепер нехай возяється… Одного боюся, — бабця замовкла й почала з чвакотом смоктати цукерку. — Еге ж… татко твій надто поступливий. Це коли б твій татко настояв!