У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Але, розбираючи ці суперечності, ми, либонь, приписуємо Морелевому мисленню забагато логіки. Насправді, його натура нагадувала такий пожмаканий папір, що написане на ньому вже годі було вчитати. Здавалося, він держався більш-менш високих принципів. Письмо в нього було б писарське, якби він не допускався кричущих помилок; цілі години строчив він листи чи то братові, дорікаючи йому в тім, що той зле вчинив із сестрами, він-бо старший у родині, їхня підпора, чи то сестрам, витикаючи їм непошану до нього самого.

Незабаром, під кінець літа, коли ми висідали у Дувілі з потяга, притьмарене млою сонце вискалювалося вже лишень червоним кружалом на однотонному бузковому небі. Великий супокій сходить увечері на ці щетинисті солончакові поля і манить силу парижан, здебільшого малярів, літникувати в Дувілі, а що ввечері тут вогко, то вони рано-вранці залазять у свої маленькі шале. У деяких вікнах уже блимали вогники. Лише дві-три корови, мукаючи, дивилися на море, а інші більше цікавилися людьми, спрямовуючи свою увагу на коляси. Лише один-єдиний маляр, поставивши мольберт на згірку, ще працював, намагаючись віддати цілковиту тишу і м’яке світло. Може, о цій порі, коли люди розійшлися вже домів, корови правили йому за несвідому й само-охотну модель, бо їхня задума і сирітство посилювали глибоке враження супокою, яким дихав захід сонця. Ця особлива тональність не втратила свого чару і трохи згодом, восени, коли дні покоротшали і ми їхали потемки. Якщо я блукав по обіді, мені доводилося вертатись, аби переодягтися не пізніше як о п’ятій годині, коли кругляве й червоне сонце, сідаючи, вже сягало середини кривого свічада — колись такого ненависного для мене, — і, ніби який грецький вогонь, запалювало море у шибках усіх моїх книжкових шаф. Вдягаючи смокінг, я якимись чорнокнижниць-кими порухами воскрешав у собі колишнє я, бадьоре й легковажне, будячи в собі ту людину, яка їздила обідати до Рівбеля з Сен-Лу, а одного вечора сподівалася повезти мадемуазель де Стер-мар’ю обідати на лісовий острів, і несамохіть курникав той самий мотивчик, що й тоді; і лише з пісеньки я впізнавав того принагідного співака, який заводив її, бо не знав жодної іншої. Уперше я заспівав її, як закохався в Альбертину і мені здавалося, що ми так і не познайомимося. Згодом — у Парижі, коли розкохав її, і за кілька днів потому, коли вона вперше стала моєю. Нині я співав те саме, покохавши її наново, співав, лаштуючись їхати з нею обідати, на превеликий жаль директора готелю, який боявся, що я виберуся від нього і переїду до Ла-Распельєр: він доводив мені, що, за чутками, там лютує лихоманка, спричинена Бекськи-ми болотами та «стічними» водами. Я радів з цього розмаїття мого життя, яке розвивалося у трьох площинах; до того ж коли на якийсь час знову робишся собою колишнім, тобто не схожим на того, ким ти вже давно зробився, вражливість, не притерта звичкою, дістає від найменшого зудару з надвірнім світом такі сильні відчуття, що перед ними блякне все попереднє, і ми через їхню гостроту чіпляємося за них із мимовільним запалом пияка. Ми вже поночі сідали до омнібусу чи до коляси і вирушали на підміський вокзал. На станції голова суду казав нам: «Як, ви їдете до Ла-Распельєр? Отакої! Ну й нахаба ця пані Вердюрен; приневолювати потемки пхатися годину потягом ради якогось обіду! А потім плуганитися від неї о десятій вечора, коли струже такий вітрюган! І все знічев’я, як бачу», — додав він, затираючи руки. Звичайно, голова різав нам це в очі, дійнятий тим, що його не покликано, а ще тому, що його гріло якесь утішне почуття, знайоме тим, хто «заклопотаний» якоюсь справою, бодай і дурною, хто «не має часу» на те, що роблять інші.