У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— примовляла Альбертина. Зате мені часто хотілося побути в повозі самому. Я ще не визначив собі якогось рішенця, але прагнув покласти край цьому життю, не так тому, що воно окрадало мене в розумінні праці, як тому, що позбавляло втіхи. Але траплялося й так, що звички, які мене сковували, нагло зникали, найчастіше, коли давніше моє я, жадаючи погуляти, на якийсь час заступало моє нинішнє я. Надто я відчув цю потребу вирватися на волю одного дня, коли, покинувши Альбертину в її тітки, поїхав верхи до Вердюренів лісом, глухою стежкою, красу якої вони так переді мною вихваляли. Повторюючи звивини скелястого берега, стежка то спиналася вгору, то, затиснута між густими гайками, забиралася в дикі ущелини. Якусь хвилю, ніби клапті іншого світу, перед моїм зором пропливали голі скелі, між якими леліло море: і тут я впізнавав у краєвиді гори й море, обрані Ельстіром за тло для двох чудових акварелей: «Зустріч поета з Музою» і «Зустріч юнака з кентавром», побачених мною у дукині Ґермантської. Спогад про них виносив урочище, куди я попав, далеко за межі сучасного світу, і я не здивувався б, якби, подібно до Ельстірової прапюдини, наткнувся на мітологічну істоту. Нараз мій кінь став дуба: він почув дивний гук; я мало не вилетів із сідла, потім, насилу укоськавши коня, звів набіглі слізьми очі вгору, звідки линув гук, і вгледів за п’ятдесят метрів над собою, у промінні сонця, два величезних блискучих крицевих крила, які несли живу істоту з людським, наскільки я міг розгледіти, обличчям. Я був вражений не менше, ніж грек, який уперше побачив напівбога. Я теж заплакав, мені збиралося на плач уже в першу хвилину, коли я визначив, що гук лунає над моєю головою, — збиралося на саму думку, що я вперше побачу аероплан: літальні апарати були тоді рідкість. Подібно до того, як ще не розгорнувши газети, уже з розкалатаним серцем чекаєш приголомшливої звістки, я чекав тільки з’яви аероплана, аби з очей мені бризнули сльози. Мені здавалося, ніби авіатор змилив дорогу; я відчував, що перед ним стеляться — як слалися б і переді мною, якби я не був уярмлений звичкою, — всі просторові гони, всі путі життя; він помкнув далі, буяв якийсь час над морем, потім, раптово наважившись, ніби улягаючи силі притягання, протилежній силі тяжіння, легким помахом золотавих крил злинув просто до неба.