У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

У найближчі дні після моїх прийнять, влаштовуваних у себе, я, природно, не чекав ніяких візит, і мотор знову заїздив по нас, по Альбертину й по мене. А коли ми верталися додому, Еме, стоячи в під’їзді, на першому східці, не міг утриматися, щоб жагучим, цікавим і лакомим поглядом не простежити, скільки я даю на чай водієві. Даремно я силкувався затиснути в руці монетку чи кредитку, ?погляд Еме розсував мої пальці. За мить він одвертався, бо був скромний, добре вишколений і сам задовольнявся невеличкими датками. Але гроші, призначені комусь іншому, будили в ньому незбагненну цікавість, і в нього котилася слина. У такі короткі хвилі він скидався на дитину, поглинену читанням захопливого жульвернівського роману, або ресторанного обідника за сусіднім з вами столиком: бачить той обідник, як для вас крають фазана, а сам він його не хоче чи не може собі дозволити, і на час жене від себе поважні роздуми, аби вліпити у дичину усміхнений, любовний і заздрісний погляд.

Наші автомобільні прогулянки відбувалися, як і раніше, щодня. Одного разу, коли ми піднімалися ліфтом, ліфтер сказав мені: «До вас заходив отой пан і залишив цидулку». Ліфтер вимовив ці слова хрипким голосом, кашляючи і плюючи мені в лице. «Як я застудився! — ввернув він, хоча це було видно й так. — Лікар каже, коклюш». Аж це він знов забухикав і почав бризкати слиною. «Балакати вам шкідливо», — озвавсь я з удаваним співчуттям. Я боявся заразитися коклюшем: з моїм нахилом до ядухи я б тоді попомучився. Проте ліфтер, як заслаблий, але непіддатливий віртуоз, не переставав базікати і плюватися — він хотів купатись у своїй славі. «Ет, пусте, — сказав він. («Для тебе, може, й пусте,