У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Бо пан де Шарлюс устиг стати для пані Вердюрен «вірнесеньким із вірних», другою княгинею Щербатовою. Його світське становище залишалося для неї куди непевніше, ніж княгинине, адже про княгиню вона думала, що як та, окрім «ядерця», ніде не буває, то тільки через те, що гордує всіма іншими салонами, віддаючи перевагу саме йому. Самі Вердюрени, узиваючи занудами всіх, хто не запрошував їх до себе, просто лицемірили — ось чому здавалося незбагненним, як Принципалка могла думати, ніби княгиня наділена залізним гартом і зневажає світський шик. А проте пані Вердюрен вірила в це, переконана, що цій світській левиці більше до вподоби інтелектуальне середовище, от вона й уникає зануд. Зрештою кількість зануд, на думку Вердюренів, меншала. Життя на морському курорті не наражало на ті загрози, які б могло крити відвідання цього подружжя у Парижі. Світовці, прибулі до Бальбека без дружин (чим спрощувалися людські взаємини), перші являлися до Ла-Распельєр і з зануд перетворювалися на чарівників. Так сталося із принцом Ґермантським, якого відсутність принцеси навряд чи схилила б до «парубоцької» виправи до Ла-Распельєр, якби магніт дрейфусарства не був такий потужний, що принц, як орел, шугнув на гору, де височів замок, проте, на жаль, того дня, коли Принципалка відлучилася з дому. Зрештою пані Вердюрен не була певна, що принц Жільбер і пан де Шарлюс належать до одного кола. Барон, правда, заявляв не раз, що дук Ґермантський — його брат, але це могла бути похвальба авантурника. Хоч який барон був чепурний, привітний, «вірний» щодо Вердюренів, Принципалка, проте, вагалася кликати його разом із принцом Ґермантським. Вона порадилася зі Скі та з Брішо: «Барон і принц Ґермантський підходять одне до одного?» — «Навіть без мила!» — «Та ні, — дратуючись, промовила пані Вердюрен. — Я питаю, чи вони сумісні?» — «Ну, це вже хтозна». Пані Вердюрен з’ясовувала це питання без жодної потайної думки. Про баронові нахили вона чула, але питаючи ось так, про нахили не думала; їй ішлося про те, чи можна кликати принца вкупі з паном де Шарлюсом, чи пасують вони один до одного. Користуючись цим виразом, звичайним у мистецьких «кланчиках», вона не вкладала в нього нічого сороміцького. Хизуючися своїм знайомством із принцом Ґермантським, вона хотіла повезти його з собою на доброчинний базар, де місцеві моряки збиралися інсценізувати відплиття. Але за нікольством вона доручила супроводжувати принца «вірнісінькому з вірних» — баронові. «Бачте, вони не повинні стояти, як боввани, треба, щоб вони снували туди-сюди, щоб було видно увесь цей шарварок, не знаю, як воно там по-морському. Але ж ви, ви так часто буваєте в порту Бальбек-Пляж, ви могли б, без зайвого клопоту, провести репетицію. Ви ж бо краще за мене вмієте, пане де Шарлюсе, поводитися з морячками. А втім, занадто вже ми носимося з цим принцом Ґермантським. Може, він просто дурень із Жокей-клубу. Ой лишенько, я лаю Жокей-клуб, а ви ж, оскільки пригадується, теж член цього клубу? Ге, бароне! чого ж це ви не відповідаєте: ви член Жокей-клубу? Вам не хочеться йти з нами? Ось книга, яку я саме дістала: по-моєму, для вас цікава. Це Ружон. Титул хвацький: «Серед мужчин».