У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Незабаром, уже не потребуючи опіки милосердної пані Коттар, «вірні» подолали ніяковість, яку всі вони так чи інакше відчували, опинившись у товаристві пана де Шарлюса. Звичайно, в його присутності вони ні на мить не забували, що їм набалакав про їхнього подорожанина Скі, все думали про його сексуальну химерію. Проте ця його химерія мала для них якийсь чар. Вона надавала всьому, що виходило з баронових уст (говоруха він був справді чудовий, ось тільки розмову його вони навряд чи оцінили б), якоїсь пікантности, тим-то проти нього найцікавіші співрозмовники, навіть Брішо, здавалися їм трохи пріснуватими. Уже на самому початку знайомства з бароном усі згодилися, що він розумний. «Геніальність сусідує з навіженством», — виголосив доктор, і коли княгиня, жаждива знань, попросила в нього пояснень, він не забажав розводитися: бо ця аксіома становила собою все, що він знав про генія, та й, зрештою, не здавалася йому такою очевидною, як тиф чи подагра. Він був тепер пихатий, але, як і раніше, невихований. «Не в’язніть до мене з питаннями, княгине, — урвав її він, — я приїхав до моря відпочивати. Втім, пояснюй вам, не пояснюй — до вас однак нічого не дійде, ви ж бо в медицині ні бе ні ме». І княгиня замовкала, перепрошуючи лікаря, вона вважала, що Коттар — людина чарівна, але розуміла, що до світила іноді не знаєш, з якого боку підступитися. Зразу після знайомства з паном де Шарлюсом «вірні» вирішили, що він розумний, попри його схибленість чи так звану схибленість. Нині ж вони, самі того не усвідомлюючи, думали, що він розумніший за інших саме завдяки цій схибленості. Найпростіші думки де Шар-люса про кохання, про ревнощі, про красу, висловлені у відповідь на спритні розпити професора чи скульптора, думки, винесені ним зі свого незвичайного, потайливого, багатого й плюгавого досвіду, принаджували «вірних» своїм чудерством, тим заворожливим чудерством, якого набуває добре знайома нам із нашої драматургії — давньої і сучасної — психологія дійовців у російській чи японській п’єсі, граній тамтешніми акторами. Іноді, як він не чув, хтось дозволяв собі якийсь дешевий жарт. «О, якщо барон пускатиме бісики кондукторові, нам зроду до місця не доїхати, бо поїзд піде назад, — шепотів скульптор, побачивши молодого кондуктора з віястими очима баядерки, в якого втупився барон, не в змозі стримувати себе. — Погляньте, як він пасе на ньому очі. Ми їдемо уже не приміським поїздом, а фунікулером». А проте, розминувшись із паном де Шарлюсом, «вірні» проймалися якимсь розчаруванням, коли їхали з найзвичайнісінькими собі людьми і біля них уже не сидів цей пузанчик, наквацяний і таємничий, схожий на якусь екзотичну, підозрілого походження шкатулу, з дурманним запахом плодів, які на саму думку, що їх можна їсти, викликають млість. «Вірних» чоловічої статі товариство пана де Шар-люса особливо тішило на короткому перегоні від Сен-Мартена-дю-Шен, де він сідав у вагон, до Донсьєра, де до них підсідав Морель. Бо поки з ними не було скрипаля (а дами й Альбертина, зібравшись гуртом, щоб не заважати розмові, трималися опо-даль), пан де Шарлюс без сорома міркував про те, що заведено називати «неморальністю», ніби хотів упевнити, що подібних тем не боїться. Альбертина була йому не завада, бо трималася завжди біля дам із тих міркувань, що панянки не повинні заважати чоловічим розмовам. До того, що її нема поруч зі мною, я ставився спокійно: аби ми їхали в одному купе. Уже не надто кохаючи Альбертину і зовсім її не ревнуючи, я не думав про те, що робить вона у дні, коли я її не бачу; зате коли ми їхали разом, я ненавидів кожну перебірку, яка могла приховати від мене її зраду, і, коли вона переходила з дамами до іншого купе, я, не в змозі ні хвилини всидіти на місці й ризикуючи образити співрозмовника, Брішо, Коттара чи Шарлюса, яким я не міг би пояснити, чому від них тікаю, за мить зривався на рівні, кидав їх і перебігав до іншого купе, аби переконатися, що там не діється нічого підозрілого. Аж до самого Донсьєра пан де Шарлюс, не боячись нікого шокувати, говорив, іноді дуже відверто, про звичаї, як на нього, самі з себе ні добрі, ні погані. Говорив із хитрощів, доводячи цим широту своїх поглядів, певний того, що його власні нахили не викликають у «вірних» жодної підозри. Він вірив, що на всьому світі лише кілька душ, як він сам висловлювався, «знають, що тут і як». Але він узяв собі в голову, що втаємничених знайдеться душі дві-три, не більше, і що жодна з них не обертається на нормандському узбережжі. Дивно, що така прониклива і така чутлива людина дурила себе цією ілюзією. Навіть щодо більш-менш обізнаних, на його думку, людей він тішив себе надією, що вони мають лише туманні уявлення, знали про це лише в загальних рисах, і сподівався так усе виставити перед ними, що вони муситимуть повірити його доказам, а проте співрозмовники погоджувалися з ним лише про людське око. Навіть здогадуючись, що я дещо про нього знаю або ж сную якісь припущення, він уявляв, що враження від нього в мене склалося набагато раніше, ніж це було насправді, а отже, воно дуже загальне, і що йому досить спростувати якусь подробицю, аби йому повірили, тоді як, навпаки, загальні уявлення завжди випереджають знання подробиць і тим самим вельми полегшують їхнє відкриття: знищуючи ефект невидимости, вони не дозволяють підозрюваному втаювати те, що він хоче приховати. Коли де Шарлюса кликав на обід хтось із «вірних» чи з їхніх друзів і барон усякими манівцями намагався в десятку названих людей неодмінно протягти ім’я Мореля, він і гадки не мав, що хоч як би він пояснював, чому йому приємно чи важливо бути запрошеним із ним удвох, господарі, вдаючи, ніби ймуть йому віри, розуміли, що за цим, як і завше, стоїть одне (на баронову думку, не знане нікому): його любов до Мореля. А пані Вердюрен, удаючи, буцімто цілком усвідомлює чи то естетичні, чи то гуманні спонуки, якими пан де Шарлюс виправдовував свою цікавість до Мореля, ще й не забувала подякувати баронові за його зворушливе, як вона висловлювалася, ставлення до скрипаля. Який, одначе, був би ошелешений пан де Шарлюс, аби він почув, що того дня, коли вони з Морелем спізнилися і не приїхали залізницею, Принципалка сказала: «Ми чекаємо лише цих дівок». У барона тим більше відвисла б щелепа, що, днюючи й ночуючи в Ла-Рас-пельєр, він виконував там обов’язки капелана, хатнього абата, а іноді (коли Мореля відпускали на дві доби) ночував там дві ночі поспіль. Пані Вердюрен відводила їм тоді дві сусідні кімнати і, додаючи їм отухи, мовила: «Якщо вам захочеться музикувати, не соромтеся, мури тут фортечні, на вашому поверсі — жодної душі, а муж мій спить сном праведника». У такі дні пан де Шарлюс їздив замість княгині на станцію зустрічати гостей і вибачався перед ними за пані Вердюрен, яка не могла приїхати за станом здоров’я, причому її нездужання він описував так красномовно, що прибульці, входячи з відповідними мінами, гучно дивувалися, застаючи Принципалку бадьорою, на ногах, у сукні з демідекольте.