Пожежник

Джон знову змовк, вдивляючись у піч. Зблиски від помаранчевого жеврива ковзали його обличчям, наче ніжний доторк.

— Я тоді щойно вернувся з однієї з вилазок, з Еллі. Ми привели в табір кількох нових біженців... здається, серед них був бідолаха Нельсон Гайнріх. Уже пливучи до острова я помітив дим, який здіймався над котеджем. Усе скінчилося задовго до того, як бодай хтось у таборі зрозумів, що взагалі відбувається.

Я підгріб до пірса на південному боці острова... того, якого більше нема. Коли я виліз на дошки, саме завалився дах будинку. Я кинувся до задніх дверей, а за якусь мить димар упав на пірс, поховавши більшу його частину у воді. На першому поверсі були старі оголені балки. Одна з них упала на Ніка. Хлопчик був непритомний, але я помітив, що він дихає. Від жару повітря миготіло. Куди не кинь оком, усюди дим та спалахи іскор. Я побачив його... і її. Те, що від неї лишилося. Кістки та попіл... та... — він ковтнув слину, труснув головою, поборовши спогад. — Я певен, що якби не Нік, я б там і впав на місці. Я був в істериці. Шокований. Проте там був він, і я мусив його рятувати. Спробував підняти балку, але не зміг. Вона важила, певно, під чотириста фунтів. Я напружився, не в змозі зрушити її з місця, горлаючи до Бога, до Сари, просто горлаючи.

А тоді вона опинилася біля мене. З іншого боку балки, поруч із сином, — Пожежник заговорив пошепки, вглядаючись у піч чи то з трепетом, чи то з жахом. — Я здригнувся, побачивши її. Посеред пекельної спеки я тремтів, наче раптом опинився під крижаним дощем. Вона була прекрасна. Найпрекрасніше зі створінь. Вогненна постать, уся блакитна, а у волоссі струменіли стрічки червоного та золотавого полум’я. Нізвідки виринув топірець — зітканий з полум’я, розумієш — і вп’явся у балку. Одним ударом розрубав її надвоє. Топірець був таким розпеченим, що розітнув би балку, навіть якби вона була викувана з заліза. Я відкинув здоровецький шмат деревини з Ніка й забрався з ним звідти геть. Озирнувся лише раз, біля самих дверей. Вона й досі стояла там, дивилася нам услід. Вона знала, хто я. Я бачив з виразу її обличчя, що вона впізнає мене. Її лице було гарним і... сумним. Збентеженим. Було видно, що постать усвідомлює, що відбувається. Якусь мить тому вона була жінкою. І враз перетворилася на живе втілення стихії вогню.

Будівля завалилася. Серед уламків жевріло полум’я. Я так і не полишив острова. Сидів серед дюн і дивився. Приходили люди, пропонували то їжу, то втішні слова. Я ні на кого не звертав уваги. Еллі годинами сиділа поряд зі мною. Зійшло палке та засушливе сонце, взялося спопеляти острів. Та навіть тоді я не ворухнувся. Коли сонце знову зайшло, руйновище досі жевріло, хоч тоді й лишалися самі жарини. На якийсь час я задрімав. А коли прокинувся, вона стояла там, серед недогарків котеджу, примара з бляклого золотистого полум’я. Вона зникла майже одразу, як я її побачив, та тоді я вже переконався. Те, що лишилося від її свідомості, було розсіяним серед жаринок, розкидане серед мільйона мікроскопічних частинок драконячої луски, які не бажали, не могли бути знищені. Вона стала попелом і полум’ям. Відтоді я живу на острові й не даю тому вогню згаснути. Він і досі палає, в тій печі. Вона й досі тут, зі мною. Я переконаний, що її свідомість тримається завдяки енергії, яку виробляє багаття, і розпадеться лише тоді, коли полум’я згасне остаточно.