Пожежник
- Автор: Хилл Джо
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7489-78-7
- Переводчик: Евгений Гирин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Пожежник». Краткое содержание книги:
— Ага. Мене цікавив зап’ясток.
— Ой. Угу. Таки сильно болить. Це нормально?
— Потому як ти вже вдруге вивихнув це зап’ястя? Так.
Здоровою рукою Джон торкнувся її долоні, переплітаючи їхні пальці. Його погляд був спрямований через усю кімнату до печі, заслінка якої була трохи відчинена, відкриваючи миготливий квадратик жовтого полум’я.
— Мені навіть трошки неприємно отак добре почуватися, — сказав Джон.
— Ми просто обіймаємося. Навіть не роздягнуті.
— Не треба було тебе цілувати надворі.
— Ми були п’яні. Дуркували трохи.
— Я досі її кохаю, Гарпер.
— Усе гаразд, Джоне. Між нами нічого такого нема.
— От і ні. Для мене — є.
— Добре. Для мене це теж дещо важить. Але нам не обов’язково робити щось таке, за що тебе гризтиме совість. Тебе ніхто не обіймав ще відтоді, як померла Сара, а людям це потрібно. Потрібна близькість.
Дрова в багатті посвистували й хрускотіли.
— Тільки вона не мертва. Вона не жива, але водночас і не померла. Вона... застрягла.
— Знаю.
Пожежник повернув голову, щоб глянути на Гарпер. На худорлявому обличчі відбилися тривога й здивування.
— Вже якийсь час знаю, — відказала Гарпер. — Побачила її одного разу. У вогні. Я знаю, що там у печі щось є, і ти підтримуєш йому життя. Тільки що б то не було, це не людина. Не може бути людиною. Полум’я не має свідомості.
— Спора має. Саме тому Фенікс і здається живим. Він і є живим. Це частинка мене. Як рука. Тіло Сари згоріло, але дівчина в полум’ї лишилася. Доки я підтримуватиму вогонь, якась неспалима дрібка її душі житиме.
— Тобі варто поспати.
— Навряд чи вийде. Дуже пече в зап’ясті. Та й до того ж, може, це не лише мені треба розповісти. Може, тобі треба це почути. Поки ти ще не зайшла цим шляхом надто далеко й не погубила себе, як вона.
16
— До Блискоту вона доєдналася ледь не одразу. Ніколи не бачив, щоб комусь це вдавалося скоріше. Вже за чотири дні після того, як на тілі виступили перші видимі мітки, вона засяяла в каплиці, випромінюючи блиск і радість. Ти ж знаєш, що луска може бути неймовірно прекрасною. Порівнювати Сару з іншими — те саме, що прирівняти спалах блискавки зі світляком. То було захопливо, хоч і трохи насторожувало. Її могутність була незрівняною, більшою за будь-чию. Сара грала на органі, а потім ніхто навіть власного імені згадати не міг — усі пам’ятали тільки її. Годинами після того, як ми зливалися у Блискоті, люди блукали довкола, розмовляючи, наче вона, навіть походжали, як вона.
— Керол тепер теж має подібний вплив на людей, — якусь мить Гарпер поміркувала, а тоді додала: — Гадаю, що Еллі теж. Хоч і меншою мірою.
— Сарі кортіло, щоб я показав, як палати, як пускати полум’я. Вона хотіла знати, як відправляти власну свідомість у потоки полум’я. На той час я вже користався Феніксом під час рятувальних місій, а Нік розсилав зграйки вогненних горобців у пошуках заражених людей. Втім, я відмовлявся її навчати. Я був злим. Боже, яким я був злим. А ще наляканим. Одна справа — заразитися випадково, а зовсім інша — втнути таке навмисно. Та й спуску вона мені не давала. Пригадала мені всі мої хвастощі, всі мої всезнайські лекції, кожен самовдоволений закид. Якщо прикликати полум’я було безпечним для її глухого дев’ятирічного сина і для коханця, то чому ж вона мала бути винятком? Я ж бо розводився про те, що нізащо на світі не позбувся б луски, як тішуся з того, що став переносником. Та хіба не всі ми щодня казали у каплиці, як нам поталанило? Які ми благословенні? Вона бачила, як ми тремтіли від насолоди, від задоволення. Як я смів відмовляти їй у тому, що давало мені таку величезну втіху? Сара бачила, як я боровся за хворих, їй кортіло битися пліч-о-пліч зі мною. Як я міг їй відмовляти?
Що більше вона балакала, то більшим упертюхом я ставав. Я на дух не переносив її, себе, світ. Злість отруювала мене зсередини. Я ще так багато всього не знав. Лише дві людини могли пускати полум’я, не завдаючи собі шкоди: я та Нік. Еллі я тренувати не став, хоч вона й діставала мене з цим. Моя нехіть мала досить вагоме підґрунтя. Візьмімо, для прикладу, хоча б таке: що, як опанувати драконячою лускою можна лише за наявності Y-хромосоми? Певен, звучить як сексизм, але природі ніколи не було діла до гендерної рівності. Що, як для цього потрібна конкретна група крові? А якщо то лише примха ДНК, наче в тих, хто має імунітет до ВІЛ — мутація, що позбавляє їх рецептора, без якого вірус не міг їх заразити?