Січеславщина (квадрологія)

— „Отак пак! — мюже хтось здивуватись. — Чого ж йому з цим ховатися? Збори української комуністичної партії в українській комуністичній державі — і ховатися?! Та ще й більше, як із Автокефальною церквою? Щось тут, мабуть, із логікою не гаразд!"

Що з логікою тут не все гаразд, це так, — але коли й де історія та суспільне життя були у згоді з логікою?

А втім, якщо цю ситуацію розглянути глибше, то можна знайти й причину такої „нев'язки". Укапісти були, справг ді, україські комуністи, але комуністична держава була не зовсім українська. І ця не зовсім українська держава аж ніяк не хотіла, щоб будь-хто, хоч би й укапісти, перетворював її на зовсім українську. А укапісти в цьому розумінні, за даних умов, були найнебезпечніші. Бо, наприклад, автокефалісти могли за цих умов тільки молитися по-українському, а укапісти могли відібрати й владу в таких, як Мітяєви, ба й відірвати її від... Москви. Вони ж її, цю не зовсім українську державу, прямо критикували за це, а також за те, що Центри Південсталі на Півиочі стали,

конкретніше кажучи, в Москві. А тим часом треба було б, за логікою, щоб вони, ті центри, були не північніше Харкова, столиці цієї не зовсім української держави. А це означало б, що продуктами своєї праці користувалися б тільки продуценти Півдня. А це останнє дало б цій державі не тільки економічну, а й політичну незалежність.

А як люди українські? Усякі люди українські — і комуністи, і „петлюрівці", і автокефалісти? Вони теж усі цього хотіли і тому так цікавилися відкритими зборами „укапістів" — єдиної вже на цей час легальної опозиції усталеного режиму.

Перемітько ходив на ці збори, цікавлячись найбільше їхнім українством. Комунізмом він, як і Богом, не цікавився, бо жив проблемами живого життя того народу, іцо до нього з народження належав, що за нього воював; у лавах „петлюрівської" армії 1919-20 роками. Розумів небезпеку — а ходив! Якась непереможна сила штовхала його на це. А небезпека ж була не тільки в тому, що про це могли довідатись Мітяєви, а й безпосередньо від тієї установи, що мала, за

завданням урядової партії — КП(б)У й уряду, не допускати до того, щоб ця не зовсім українська держава стала цілком українською. Правда, ця установа тепер, за НЕПи, не була така страшна, як перше, коли вона звалася ЧК, — тепер вона звалася „Державне політичне управління" — ДПУ. Та небезпека від неї для відвідувачів відкритих зборів УКП таки була. „Укапісти" вже не мали змоги видавати друкований орган, і єдиний був у них спосіб промовляти до народу — отакі збори, збори, оформлювані, як „жива газета", тобто виголошування з живих уст того, що мало б друкуватися в газеті — статтів, нарисів, фейлетонів тощо.

У м. Січеславі такі збори відбувалися раз на тиждень. Перемітько не кожного разу міг там бувати, бував тільки тоді, як був вільний від роботи в заводі. Останнім часом? бував там ще рідше, бо його вільний час забирали тепер зустрічі з Раєю. Та от якось Рая поїхала до матері в Харків, і Перемітько похопився скористуватись цим, щоб піти до „укапістів". Як звичайно, і цим разом він пішов свідомо пізніше, так, щоб надворі було вже темно, а в самому приміщенні „парткому" було більше людей, серед яких можна було легше „сховатися" — слухати приємне непоміченим.