Біла ніч

— Товаришу старшина…

— Мовчати! — Від безсилої люті той тупнув ногою, розбризкуючи багнюку. — Забрали б уже вас усіх звідси швидше! Ненавиджу, як набридли, осточортіли, остогиділи хохли!

— Уляно! — знову вигукнув Антонюк, хоч його негайно затюкали.

— Яшко, живий! — озвалася Уляна. — Дихає, Яшко!

На старшину новина подіяла так, ніби другим сильним ударом його привели до тями. Забувши про солдатика, він стрепенувся, крутнувся на каблуку, ступив до огорожі майже впритул.

— Везе ж тобі, бабо! Усім тут пощастило. Не лізь, куди не треба. Чула, мужик сказав — дітей бережи. А ти?

Уляна підвела голову. Далі сиділа, пестила рукою сина, який уже отямився від шоку й розплющив очі, тихенько стогнучи. Дивлячись прямо на старшину, розділена з ним колючим дротом, сказала, мов плюнула:

— Ненавиджу.

Прозвучало, як минулого разу, голосно й дзвінко. Чотареві навіть здалося — луна пішла.

Клацнули автоматні затвори.

Хтось із жіночого гурту знову зойкнув.

Старшина вкотре сплюнув, копнув клумак, що валявся поруч, махнув рукою:

— Та горіть ви всі вогнем! От же ж блядство! Чорт із вами, баби, підходьте по черзі. Ви, — глянув на автоматників, — стали в ряд, зробили коридор. Отуди, між вами, хай кидають. А ви, — розвернувся до мобілізованих, — так само по одному підходьте й беріть свою шамовку. І все, більше ніхто ні з ким не говорить. Виконуйте!

Поки вартові ставали у два ряди, старшина, згадавши щось, тицьнув у ще осоловілого солдатика:

— Ти.

— Так точно, товаришу старшина! — виструнчився той.

— Що «так точно»? Прізвище твоє забув.

— Рядовий Яблочков!

— Як?

Це справді прозвучало кумедно.

— Яблочков, — повторив солдатик, для чогось додавши зовсім не за уставом: — Ваня.

Старшина похитав головою, поклав пістолет, застебнув кобуру.

— Ось що, Ваня Яблочков. Біжи бігом ось до жінки. Дай індивідуальний пакет, хай малого перев’яже. Сам звідки?

— Рязанський. — І тут же, з погано прихованою гордістю, додав: — Село Константиново, чули?

— Хріна мені про кожне село чуть?

— Так у нас же в селі Єсенін народився!

— Куркульський співець ваш Єсенін. Нам політрук казав, — відмахнувся старшина, але обстановка від цього вже відчутно розрядилася. — А ти, рязанський, коли із села, то даси коневі раду. Он там, біля будки, — кивок у бік нашвидкуруч зведеної караулки, — віз стоїть, запряжений. Сам пацана до фельдшера завезеш, потім доповіси.

— А мене не приб’ють? — ляпнув солдатик.

— Приб’ють — не доповіси, — зовсім уже по-простому, ніби переводячи подих після важкої роботи, сказав старшина.

І сплюнув, утративши враз інтерес до всього довкола.