Біла ніч

Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.

Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:

— Злішим буду.

— Вистачає її. — Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.

— Кого?

— Та злості.

— А ти вважаєш — усе добре? — Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. — Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.

— Якого ще брата? — Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. — Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще — вівці.

— А хто? — швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. — Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали — і хто куди.

— Еге, — гмикнув Мирон. — Бачу, ти саме так і зробив. Чого ж тут, коли мудрий?

— Через вас усіх.

— Чого б це?

— Того! — Степан притулився тісніше, заговорив уже не так голосно, ніби боячись — підслухають, хоч, на думку Чотаря, тут нікого стерегтися не треба. — Кожен думає, що автоматник стрельне першим. Влучить у нього, а не в товариша. Отак чекаєте, хто ж першим почне. Та хто завгодно, аби не я. Хіба ти так не думаєш?

— Я взагалі нічого не думаю.

Бовкнув — пошкодував одразу: Цвяшко тут же причепився до слів:

— Воно й видно! Щоб ти, Мироне, розумів — шофером служив при німцях у Рівному. Сам звідти родом. А до того — учився у Львові. Ще як совєти прийшли, оголосили тоді: мовляв, амба польському пануванню. Всякий українець віднині може здобути освіту. Ну, подався. Потім німці прийшли, і недовчився. Якось вибрався зі Львова назад, мав добрих знайомих, допомогли, пристроїли до машини.

— Та пощо мені все це знати? Теж сповідальника знайшов.

— Не сповідуюсь, ти! — Степан легенько тицьнув Чотаря кулаком у бік. — Розказую, що схожі ми. Ти бачити цього не хочеш.

— Чим подібні?

— Бо ти, братику, напевне теж за німців хребта гнув. Інакше пішов би до лісу, з нашими хлопцями. Але ж кортіло пересидіти війну, і не зиркай на мене, бо я такий самий. Тільки бублика крутив, возив різні газети та книжечки з тамтої друкарні. Ти за що тримався?

— Артіль мали, — неохоче, аби лиш відчепився, промовив Мирон. — Тато, дядько, я.

— Справна артіль, — реготнув Цвяшко. — Так собі бачу, горбатилися обоє, хто як міг, і не визнали таких, як ми, особами, котрі скоїли злочини проти червоних за німецької окупації. Тобі скільки?