Біла ніч
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3970-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Біла ніч». Краткое содержание книги:
Кілька з тих, хто йшов попереду, впали навколішки, решта вклякла, усвідомивши: стрілятимуть на ураження, майже впритул, і ніхто не відповідатиме. Аж тоді люди зупинилися, перетворившись із рішучого гурту на розгублену юрбу.
— Назад! — повторив тепер уже старшина, вийшовши наперед та вимахуючи пістолетом. — Жити набридло? Подуріли зовсім! Спроба втечі — розстріл на місці!
— А куди тікати?
Від гурту відокремився високий, коротко обстрижений чоловік у брудній шинелі. Говорив голосно, його почули навіть по той бік огорожі, тому налякані зойки відразу стихли. Старшина, не чекаючи нічого подібного, опустив пістолет, жестом звелів солдатам також забрати зброю.
— Ти що сказав? Хто такий? — гаркнув на зухвальця.
— Антонюк моє прізвище. Яків. — І, помовчавши, додав уже не так твердо: — Рахівник.
— Значить, грамотний. — Старшина сплюнув собі під ноги. — Коли так, Антонюк, скажи всім тут: треба сидіти, де посадили, і чекати, поки завтра вас поведуть далі. Там отримаєте новий наказ.
— Нам ніхто не має права наказувати.
Чотар відчув на собі погляд Цвяшка. Зиркнув на нього — Степан криво посміхнувся й для чогось підморгнув. Потім кивнув уперед, закликаючи стежити за розвитком подій. А старшина тим часом закляк, немов отримав раптовий удар чимось сильним по голові. Перетравив почуте й нарешті промовив:
— У мене наказ таких, як ти, розумнику, не чіпати. Бо не можна налаштовувати проти влади громадян, на яких влада повинна спиратися. Тільки ж я порушу наказ, і нічого мені за це не буде.
— Підстава?
— Га?
— Питаюся — на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав — ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше — не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.
Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже — у бік невдоволеного.
— Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти — дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув — війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин — мільйон.
— Капітан перед вами говорив…
— Мовчати! — перервав старшина. — Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, — він тицьнув на Якова дулом, — і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!
Над головами зависла тиша.
— Я тутешній, — промовив Антонюк глухо. — Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?
Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:
— Чому — не можуть? Можуть. Але не положено.
Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер уже для інших глядачів:
— Чули все? Не положено. Ідіть по хатах. І дітвору сюди більше тягати не треба.
У жіночому гурті мов бджоли загули.
— Права не маєте! — вигукнула одна з жіночок. — Вони не арештовані!
— Та навіть арештованим побачення дозволяють і передачі, хіба забула! — пролунало у відповідь.
— У москалі забрили. То, вважай, арештували, — додав хтось із гурту.
— Уляно, пощо дітей привела! Забирай геть! — крикнув Антонюк.
Дружина не послухала. Навпаки — рішуче вивела їх поперед себе, хлопчикові тицьнула в руки невеличкий клумак, а коли заговорила, голос задзвенів:
— Ми нічого поганого не хочемо! Поїсти принесли людям! Навіть німаки пускали нас полонених годувати! І ми всіх годували! Ваших, червоних, так само, і ляхів теж! А ті ж нас тут різали й убивали!
— Уляно!
На його вигук жінка знову не звернула увагу, далі вела своє: