Біла ніч
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3970-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Біла ніч». Краткое содержание книги:
Рапорт, якого він вимагав від Нечаєва, стосувався, зокрема, й оперативного плану «Біла ніч». Так Полинін його зашифрував.
Утікача били троє на очах у всіх мобілізованих.
Збірний пункт, обладнаний у довоєнному корівнику, більше нагадував не місце, де збирають майбутніх вояків, а табір для військовополонених. Укопані по периметру дерев’яні стовпи, колючий дріт, охорона із собаками. Хіба нема вишок із кулеметними гніздами, але й без того вже від одного погляду на це місце охоплювало відчуття безнадії.
Мирон Чотар, простоволосий, у перешитому з німецької шинелі пальті, ватяних штанях, старому сірому плетеному светрі й брудних кирзових чоботях, мовчки, як і решта чоловіків різного віку, дивився на екзекуцію, влаштовану солдатами посеред невеличкого плацу. Щойно невдаху почали гамселити, він зловив себе на думці — йому чомусь байдуже. Він не відчував чужого болю, та й до свого з деяких пір ставився не так, як раніше, до війни. Зовсім молодим намагався краще вийти з бійки, які в них у селі траплялися часто, аніж безоглядно кидатися з кулаками. Натомість дуже переймався, коли батько сп’яну стукне маму, і та тікає, щоб діти не бачили насильства та сліз. Потім, наступного ранку, батьки не дивилися одне на одного, тато сидів сам не свій і щось бурчав собі під ніс, з’ясовуючи, хто ж цього разу допік.
Словом, замолоду Чотар був мирною людиною, і війна прогнозовано все поміняла. Він навчився триматися так, ніби все довкола відбувається не з ним. Головне — вижити, вислизнути, не потрапити ні в чиї руки, не опинитися перед непростим вибором. Мирон не любив приймати складних рішень, хоч і від цього втекти не вдалося.
Не так давно це сталося.
Ну його…
Чотар нічого не знав про відчайдуха, котрий — єдиний з усієї, як тут казали, команди — спробував вирватися, скориставшись першою ж нагодою. Русявого круглолицього парубка разом зі ще кількома загнали в їхню колону вночі. Мобілізованих уже давно не збирали й не водили вдень, бо їхні колони справляли на людей гнітюче враження. Видовище справді було не героїчне. Їх збирали, виловлювали та доправляли на збірні пункти для подальшої служби в армії, що саме по собі не горе, бо відповідає військовому стану. Проте виглядало це все, як ніби підневільних женуть насильно, вони злочинці, а враховуючи обставини — військові, що саме по собі нічого хорошого не обіцяло. Тож, як чув краєм вуха Мирон, надійшло розпорядження аж від політуправління Першого українського фронту: мобілізованих вести на збірні пункти в нічний час доби. Це ще коли самого не викликали…
Русявий поводився дуже дивно. Так, ніби поставив хрест на житті й навмисне наривався на кулю. Втечу не готував довго, хоча напевне обдумав. Не особливо й ховався, справедливо вважаючи — його тут ніхто не викаже, жоден не попередить вартових криком. Рано-вранці скористався гармидером, спричиненим наказом офіцера шикуватися, ковзнув до колючої огорожі. Ліг на землю і, допомагаючи собі руками, підкотився під дротом. Можливо, така зухвалість сама по собі справила ефект димової завіси — ніхто з охоронців не чекав подібного. Утім, до честі мобілізованих, вони самі швидко стали в ряд, щоб затулити втікача собою й дати йому тим самим бодай трохи фори.
Загавкали собаки. Хоча Мирон від початку поставив хрест на русявому — лиш питання часу, хто перший помітить втікача: пси чи люди. Навздогін заволали: «Стій!» — забувши про шикування, тут же дали відразу кілька автоматних черг. Але зухвалець, пригнувшись і загрібаючи на бігу руками, мовби плив на швидкість, помчав. На бігу пригинався, петляв, великими стрибками скорочуючи відстань між собою і рятівною стіною лісу. Товариші у нещасті проводжали втікача поглядами, у яких читалася надія на диво. Принаймні того бажав русявому Чотар, і навряд чи інші думали про щось інше. І ніби все складалося, бо він добіг-таки до лісу, хоч мав усі шанси бути підстреленим. За ним спустили вівчарок, далі налаштували погоню, іншим звеліли поки сісти посеред плацу, збившись докупи.
Так і сиділо п’ять десятків дорослих чоловіків під дулами автоматів, аж поки — може, за дві годин, а може, і за півдня, хтозна, нема як стежити за часом — русявого повернули. Уже встиг упасти невеличкий дощик, хоч не надто рясний, та з великими важкими краплями. Земля була мокрою, і втікача поклали лицем у багнюку. Чотар думав — розстріляють, тут, при всіх, показово. Ні, офіцер поставив його на ноги, а двоє міцних солдатів почали лупити з обох боків, руками й ногами, і діяли вправно, не даючи впасти, змушуючи літати між їхніми кулаками, наче волейбольний м’яч. Офіцер так само долучився до екзекуції, ставши третім зайвим, бо тепер русявому вдалося впасти. На що офіцер заволав: