Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Мозер! — вихопилось у пана фон Тротти.
Художник помалу звів важкі повіки великих ясних очей, кілька секунд придивлявся до обличчя окружного начальника, тоді простяг руку й сказав:
— Тротта!
Уже наступної миті він струсив із себе і ніяковість, і лагідність, жбурнув теку на стіл, аж склянки забряжчали, й вигукнув: «Громи й блискавиці!» — так голосно, наче й справді викликав грозу, переможно озирнув сусідні столики, немов сподівався від присутніх оплесків, трохи підняв капелюха над головою, а потім кинув його на жорству біля стільця, зсунув ліктем зі столу теку, недбало узвавши її «лайном», нахилив голову до лейтенанта, звів брови докупи, знову відхилився назад і сказав:
— Що, пане наміснику, пан — твій син?
— Мій друг юності професор Мозер, — пояснив окружний начальник.
— Громи й блискавиці, пане наміснику! — повторив Мозер.
Водночас він ухопив за фрак офіціанта, підвівся й прошепотів йому на вухо замовлення, мов якусь таємницю, сів і замовк, втупивши погляд у тому напрямку, звідки виходили офіціанти з напоями. Нарешті перед ним поставлено келих на содову, до половини налитий чистою, як сльоза, сливовицею; він разів кілька підніс її до своїх роздутих ніздрів, потім приклав до вуст таким замашним порухом, наче збирався одним духом вихилити чималенький келих, врешті-решт надпив трохи і, висунувши кінчик язика, позлизував з губів краплини.
— Ти вже два тижні тут і не зайшов до мене! — почав він з доскіпливою суворістю начальника.
— Любий Мозере! — сказав пан фон Тротта. — Я вчора приїхав і завтра вранці повертаюся назад.
Художник довго не зводив з окружного начальника очей. Потім знов підніс келих до рота і, як воду, без перепочинку, вихилив усе до дна. Коли ж він хотів був поставити келиха, то вже не міг утрапити ним у блюдце, і Карл Йозеф мусив узяти келиха в нього з рук.
— Дякую! — сказав художник і тицьнув пальцем у бік лейтенанта: — Дивовижна схожість із героєм Сольферіно! Тільки трохи м’якші риси. Безвільний ніс! Млявий рот! Та це з часом може змінитися…
— Професор Мозер намалював портрет твого діда, — зауважив старий Тротта.
Карл Йозеф подивився на батька й на художника, і в його уяві постав дідів портрет, що тьмянів у сутінку від стелі кабінету. Незбагненним здався йому дідів стосунок до цього професора; батькова інтимність у ставленні до Мозера його лякала; він бачив, як широка, брудна чужакова рука дружньо ляснула по смугастих штанях окружного начальника, і завважив легенький ухильний рух батькової ноги. Старий сидів, як завжди, з гідністю, відхилившись назад і водночас силкуючись ухилитися від пахощів алкоголю, що пливли на рівні його обличчя і грудей, усміхався і все приймав добродушно.
— Ти повинен себе підновити, — сказав художник. — Підтоптався ти! Твій батько мав інакший вигляд!
Окружний начальник погладжував бакенбарди і всміхався.
— Отак, старий Тротто! — почав знову Мозер.
— Прошу рахунок! — раптом тихо сказав окружний начальник. — Ти вибач, Мозере, у нас домовленість.
Художник лишився сидіти, батько з сином покинули парк. Окружний начальник узяв сина під руку. Уперше Карл Йозеф відчув сухорляву батькову руку біля своїх грудей; у сірій рукавичці, трохи зігнута, вона довірливо лежала на рукаві блакитної уніформи. Це була та сама худорлява рука, що, висуваючись із цупкої манжети, могла спонукати й застерігати, нечутно гортати гострими пальцями папери, сердитим поштовхом засувати відсунені шухляди, замикати їх і так рішуче виймати ключа, що здавалося, ніби їх замкнено навіки-вічні. Це була та рука, що очікувально й нетерпляче вибивала об край столу, коли щось чинилося навсупереч бажанню її владаря, і об лутку вікна, коли в кімнаті часом виникала ніяковість. Ця рука підносила худого вказівного пальця, коли хтось у господі нехтував своїм обов’язком, вона мовчки стискалася в кулак, що ніколи не вдарив, лагідно лягала тобі на чоло, обережно скидала пенсне, легко охоплювала келих з вином, пестливо несла до губів чорну вірґінську сиґару. То була батькова лівиця, віддавна знайома синові. А проте здавалося, ніби син аж оце тепер уперше відчув її як руку батька, як батьківську руку. Карл Йозеф палко забажав притиснути цю руку до своїх грудей.
— Чи бачиш, цей Мозер… — почав окружний начальник, якусь мить помовчав, шукаючи справедливого, виваженого слова, й нарешті сказав: — З нього могло б щось вийти.