Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Батько розплющив очі.
— Довго ще?
— Дві години, тату!
Почався дощ. Була середа. У четвер після півдня треба йти до вахмістра Слами. Дощ ішов і до півдня в четвер. Через чверть години по обіді, коли вони ще сиділи в кабінеті за кавою, Карл Йозеф сказав:
— Я піду до Сламів, тату!
— На жаль, тепер він один! — відповів окружний начальник. — Ти застанеш його, найімовірніше, о четвертій.
Тієї миті від церковної вежі долинуло два дзвінкі удари, окружний начальник підняв угору вказівного пальця й повів ним у напрямку дзвону. Карл Йозеф почервонів. Здавалося, що й батько, й дощ, і годинники, й люди, і час, і сама природа змовилися, щоб зробити йому цю дорогу ще тяжчою. І тоді, в ті пообіддя, коли він ще міг ходити до живої пані Слами, він дослухався до золотих звуків дзвону так само нетерпляче, як і тепер, але тоді йому жадалось не зустрітися з вахмістром. Здавалося, ті дні прикидані нині грудами десятиріч. Смерть затінила й сховала їх, смерть стала між «тоді» й «сьогодні», загнавши між минулим і теперішнім увесь свій вічний морок. Тим часом золоті звуки годин лунали й нині так самісінько, як і тоді, і так самісінько, як і тоді, син із батьком сиділи в кабінеті й пили каву.
— Дощ іде, — сказав старий, так наче аж тепер звернув на те увагу. — Може б, ти взяв повіз?
— Я люблю ходити по дощі, тату!
Він хотів сказати: «Довга, довга має бути ця дорога, яку я мушу пройти. Може, мені треба було тоді брати повіз, як вона була жива!». Було тихо. Дощ вибивав по шибках. Окружний начальник підвівся.
— Треба йти на той бік. — Це означало — на службу. — Побачимося згодом.
Він причинив за собою двері тихіше, ніж завжди. Карлові Йозефу здалося, що батько з хвилину постояв під дверима, дослухаючись.
Аж ось на дзвіниці вибило чверть, далі половину. Пів на третю, ще півтори години. Він вийшов у коридор, узяв шинелю, довго поправляв обов’язкову складку на спині, прошморгнув ефес шаблі крізь проріз кишені, машинально надягнув перед дзеркалом кашкета й вийшов з дому.
Він ішов знайомою дорогою, через відкритий віадук, повз сонну жовту будівлю фінансового управління. Звідси вже видно було самотній будинок жандармського відділку. Лейтенант поминув його. За десять хвилин ходи за відділком був невеличкий цвинтар з дерев’яною огорожею. Дощова сітка ніби ще густішала над мертвими. Лейтенант торкнув мокру залізну клямку, зайшов за огорожу. Самотньо свистіла якась невидима пташка. Де вона могла тут сховатися, чи не лунав її спів з могили? Лейтенант надавив клямку на дверях сторожки. Стара жінка з окулярами на носі чистила картоплю. Вона висипала лушпиння разом з рештою картоплі з пелени у відро й підвелася.
— Я шукаю могилу пані Слами!
— Передостанній ряд, чотирнадцятий, могила сьома, — сказала жінка враз, так наче вже давно чекала такого запитання.
Могила була ще свіжа — невеликий горбок, маленький тимчасовий дерев’яний хрест і мокрий вінок із скляних фіалок, що нагадували круглі цукерки. «Катарина Луїза Слама, народилася… померла…» Вона лежала в ямі, товсті кільчасті хробаки вже починали неквапно точити круглі білі перса. Лейтенант заплющив очі й скинув кашкета. Дощ лагідно гладив мокрими руками його зачесане на проділ волосся. Карл Йозеф не зважав на могилу, тіло, що розкладалося під цим горбком, не мало ніякої дотичності до пані Слами. Йому було ближче тіло, поховане у його споминах, ніж труп під цим горбком землі. Карл Йозеф надягнув кашкета й вийняв годинника. Ще півгодини. Він покинув цвинтар.
Він дістався до жандармського відділку, подзвонив, ніхто не вийшов. Вахмістра ще не було вдома. Дощ шелестів у рясному листі дикого винограду, що обплів кружґанок. Карл Йозеф заходив туди-сюди, туди-сюди, закурив цигарку й викинув її, весь час відчуваючи, що він скидається на вартового, щоразу відвертаючи голову, коли його погляд падав на те вікно праворуч, звідки завжди виглядала Катарина, вийняв годинника, ще раз натиснув кнопку дзвоника й знову став чекати.
Приглушені відстанню чотири удари повільно долинули з церковної вежі міста. Тоді звідкись виринув вахмістр. Він машинально козирнув, ще не розгледівши, хто перед ним. І Карл Йозеф, ніби відповідаючи не на привітання, а на якусь жандармову погрозу, гукнув голосніше, ніж хотів:
— Слава Ісусу, пане Сламо!
Він простяг руку, ніби кинувся в привітання, як кидаються в окоп, чекав з тим нетерпінням, з яким чекають нападу, поки вахмістр длявся, з натугою скидаючи рукавичку, аж занадто при тому стараючись і втупившись очима в підлогу. Нарешті оголена, вогка, широка вахмістрова рука без потиску лягла в руку лейтенанта.