Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Ото й усе.
Одного разу (у Карла Йозефа були останні канікули, наступного року йому мали надати звання офіцера) окружний начальник, прощаючись, сказав:
— Сподіваюся, що все мине гладенько. Ти онук героя Сольферіно, пам’ятай про це, й тоді з тобою нічого не станеться!
Пам’ятав про те й полковник, пам’ятали й усі вчителі, й усі унтер-офіцери, тож із Карлом Йозефом і справді не могло нічого статися. Дарма що вершник з нього був ніякий, з топографією було слабенько, а до тригонометрії він узагалі не мав жодних здібностей, він, однак, витримав іспит «з добрим балом», здобув звання лейтенанта й був приділений до Н-ського уланського полку.
З очима, п’яними від власного нового блиску й від прощального врочистого обіду, й вухами, ще повними громохких гуків напутньої промови полковника, в блакитній уніформі з золотими ґудзиками, зі срібним патронташиком за спиною, оздобленим гордовитим золотим двоголовим орлом, у яскраво-червоних рейтузах і дзеркально-блискучих чоботях із дзвінкими острогами, з шаблею в широких піхвах при боці, тримаючи в лівій руці шолом з лускатими ремінчиками й плюмажем, — у такому вигляді постав одного спекотного літнього дня Карл Йозеф перед батьком. Було це не в неділю. Лейтенант мав право приїхати і в середу. Окружний начальник сидів у своєму кабінеті.
— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.
Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.
— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.
Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.
— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.
Він подзвонив. Увійшов Жак.
— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.
— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!
Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.
— Жарко, чи не так?
— Так, тату!
— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.
— Так, тату!
Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:
— Свіжий напій не завадить!
Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:
— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!
Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав: