Марш Радецького та інші романи

То була перша зустріч Карла Йозефа зі смертю. Матері він не пам’ятав. Нічого не лишилося від неї в пам’яті, була тільки могила з грядочкою квітів та кілька фотокарток. Тепер же смерть спалахнула перед ним, як чорна блискавка, розбила його тихі радощі, спалила його юність і жбурнула юнака на край тієї фатальної безодні, що відмежовує мертвих від живих. Отож перед ним лежало довге життя, сповнене скорботи. Рішучий і блідий, він готувався перейти його, як личить чоловікові. Хлопець сховав листи. Замкнув валізу. Вийшов у коридор, постукав у двері батькового номера, зайшов і, наче крізь товсту скляну стіну, почув голос старого:

— Здається, в тебе вразливе серце!

Окружний начальник поправляв перед дзеркалом краватку. Він мав справи в намісництві, в управлінні поліції та у верховному суді імперії.

— Ти поїдеш зі мною, — сказав він.

Вони поїхали колясою на гумових шинах, удвокінь. Ще святковішими, ніж будь-коли, видалися Карлу Йозефові вулиці. Широке, щедре золото літнього пообіддя спливало на будинки й дерева, трамваї, перехожих, поліцаїв, зелені лави, пам’ятники й сади. Було чутно моторне вицокування копит по бруку. Мов ясні, ніжні світильники, пропливали обіч молоді жінки. Солдати віддавали честь. Виблискували вітрини. Літо лагідно розкрилилося над великим містом. Та вся краса літа не принаджувала байдужих очей Карла Йозефа. Били у вуха батькові слова. Сотні змін помічав старий: переставлені тютюнові крамниці, нові кіоски, подовжені омнібусні лінії, пересунуті зупинки. За його часів тут багато що було не так. Але до всього, що зникло, як і до всього, що збереглося, зверталася його незрадлива пам’ять, голос його з тихою і незвичною ніжністю підносив навіть найкрихітніші скарби втрачених часів, худорлява рука вітально простягалася до місць, де колись буяла його юність. Карл Йозеф мовчав. Він щойно втратив юність. Його кохання померло, але серце його розкривалося для батькового смутку, і він почав здогадуватися, що за кістлявою твердістю окружного начальника криється хтось інший, таємничий і водночас рідний, криється Тротта, нащадок словенського інваліда й син дивовижного героя битви при Сольферіно. І що жвавішали вигуки й зауваження старого, то скупіш і тихше лунали у відповідь покірні й звичні синові підтвердження, а його силувані й послужливі «Так, тату!», з дитинства такі знайомі язикові, вимовлялися тепер інакше — по-братньому й по-домашньому. Так ніби помолодшав батько й постарішав син. Вони зупинялися перед багатьма установами, в яких окружний начальник шукав давніх товаришів, свідків своєї юності. Брандль став радником поліції, Смекал — начальником відділу, Монтешицький — полковником, а Гасельбруннер — радником посольства. Батько з сином зупинялися перед крамницями, замовили в Ратмаєра на Тухлаубені пару чобітків з матового шевра для двірських балів та аудієнцій, а на Відені у кравця Етлінґера, що шив для двору та війська, — парадні рейтузи; а далі сталося неймовірне: окружний начальник вибрав у двірського ювеліра Шафранського срібну табакерку, важку, з ребристим верхом, предмет розкоші, на якій дав вигравіювати слова потіхи: «In periculo securitas[2]. Твій батько».