Марш Радецького та інші романи

Те прізвище вдарило у свідомість Карла Йозефа як відгомін утрачених часів. У пам’яті постала дорога, що вела до жандармського відділку, низенька кімнатка, квітчасте вбрання, широке й вигідне ліжко; він відчув духмяність лугів і водночас — пахощі «Резеди», парфумів пані Слами. Він принишк.

— На жаль, він цього року став удівцем, — повів далі старий. — Сумно. Його дружина померла з пологів. Ти мусиш його перевідати.

В одну мить у купе стало нестерпно душно. Карл Йозеф спробував попустити комір. Поки він марно силкувався знайти доречні слова, у ньому зринуло божевільне, палюче, дитинне бажання заридати, здушило горлянку, в роті так пересохло, наче він кілька днів не бачив води. Напружено дивлячись на краєвид за вікном, він відчував на собі батьків погляд, чимраз ближча мета поїздки мовби ще загострювала його муку; його поривало бодай вийти в коридор, та водночас хлопець розумів, що не втече від погляду старого й від страшної новини. І тоді, квапливо зібравши жалюгідні рештки підупалої снаги, він сказав:

— Я перевідаю його, тату!

— Здається, ти кепсько зносиш їзду залізницею, — зауважив батько.

— Так, тату!

Мовчазний і випростаний, прибитий мукою, якій не міг прибрати назви, якої ще зроду не зазнав і яка була мов загадкова недуга з незнаних країв, їхав Карл Йозеф до готелю. Йому вдалося ще сказати: «Pardon, тату!». Потім він відімкнув кімнату, розпакував валізу й дістав звідти течку, в якій лежало кілька листів пані Слами, в тих-таки конвертах, у яких вони надійшли, із зашифрованою адресою: Моравська Біла Церква, posst restante[1].

Блакитні аркуші мали колір неба і ледь пахли резедою, а тендітні чорні літери летіли на них, ніби вирівняні в рядочки прудкі ластівки. Листи мертвої пані Слами! Тепер вони здавалися Карлові Йозефу ранніми провісниками її раптового відходу, лише з рук, приречених на смерть, могла спливати оця примарна ніжність, завчасний привіт з того світу. На останнього листа він не відповів. Офіцерське звання, промови, прощання, врочистий обід, призначення в полк, нове звання і нова уніформа разом утратили всю свою вагу перед невагомим летом темних літер на блакитному полі. На юнаковій шкірі ще жили дотики пестливих рук тепер мертвої жінки, і в його власних теплих руках ще чаївся спомин про її прохолодні груди; заплющивши очі, він бачив блаженну втому на її вдоволеному після кохання обличчі, розтулені червоні вуста й біле сяйво зубів, недбало заломлену руку, в кожній лінії тіла — плинний відблиск мрій без бажань, відсвіт щасливих снів. Тепер по тих грудях і стегнах лазять хробаки і лице спотворює нещадний розклад. Що виразнішими поставали перед юнаковими очима огидні картини тління, то дужче розпалювали вони в ньому жагу. Здавалося, та жага зростала аж до неосяжної безмежності незнаних сфер, куди щезла небіжчиця. Мабуть, я більше й не навідався б до неї! — думав лейтенант. — Я б її забув! Її слова були лагідні, вона була матір’ю, вона кохала мене, вона померла! Було ясно, що він винуватець її смерті. Її труп лежав на порозі його життя, коханий труп.