Втікач із Бригідок
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7818-6
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Втікач із Бригідок». Краткое содержание книги:
— Не бачу різниці між ворогами, — вперто правив своє Ладний. — Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.
— А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… — Кошовий ляснув себе по лобі. — Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!
— Антонів, — глухо мовив стрілець. — І не треба її згадувати всує.
— Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…
— Кепський ви захисник, пане Кошовий.
— Чому?
— Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.
— Тут? — Клим обвів рукою. — У цій камері?
Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.
— Я повинен вийти звідси, — чітко вимовив Захар.
– Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або — просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.
— Законних.
Клим насторожився.
— Ви хочете вийти незаконно?
— Мене запроторили сюди незаконно, — тепер стрілець обвів рукою камеру. — Та Господи, що ви знаєте про мене!
— Ви покликали, — Кошовий далі поводив себе стримано. — Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…
— Так послухайте, чорт забирай! — гаркнув Захар.
І посунув на нього.
Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.
Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним — дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.
— Слухаю.
— Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.
— Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.
Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.
— Говоріть.
Кошовий зібрався з думками.
— Отже, ви не вбивали, — мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. — Коли так, почнемо спочатку.
Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.
Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався — підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.
— Я читав вашу записку…
— То лист, — перервав Захар.
— Хто адресат?
— Вам не зрозуміти — але ніхто.
— Тобто?
— Ну… Може, це дурня… Та я колись вів щоденник. Писав туди всяке. Почав на фронті. Потім, коли став одужувати, захопився цим у госпіталі. Показував докторові Франку там, у притулку. Він оцінив… — зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. — То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.
— Що ж тоді оцінив пан Франко? — заохотив Клим.
— Живу основу. Справжню — так сказав, — Захарові очі зблиснули. — То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.
— Добре. Де той щоденник?
— Спалив.
Це прозвучало просто й буденно.
— Для чого?
— Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили — слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так — ні. Розлютився і кинув у комин.
Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.
– І ось тепер знову почали вести щоденник?
— Що б із того вийшло — не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.
— Щоденники ведуть у товстих зошитах…
— Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.