Втікач із Бригідок

— Та згоден, — Віхура почухав долоню.

— Коли так, погодьтеся з тим, що не обов’язково знати Ладного особисто, аби уявити подібну мотивацію й модель поведінки. — Клим зігнув та розігнув великого пальця, граючись ним, виставив указівний, утворивши подобу револьвера, націлив імпровізоване дуло на комісара. — Тепер про саме вбивство. Чому Захар не застрелив Косацького раніше? Він повернувся зі шпиталю навесні, наскільки мені вдалося дізнатися. Близько півроку на щось чекав, чимось мучився… Війна міняє навіть тих, хто, подібно до нас, сидить у тилу й робить свою роботу, не нюхавши пороху. Що вже казати про молоду людину, якій довелося мобілізувати всі свої приховані до часу резерви. Я певен: наш герой не знав, що буде героєм, коли займав свою позицію на передовій.

— До чого це все?

— До того, — Кошовий підніс указівного пальця догори. — З фронту всі повертаються з надламаною психікою. І не зростається, бо ветерани неодмінно побачать бодай одну працюючу кав’ярню з круасанами й струдлями в вітринах. Панів та панянок, чепурних, ніби життя не міняється. Їх війна чомусь не обходить. Раніше чи пізніше в більшості фронтовиків виникне потреба взяти зброю, якої зараз кругом повно, і розстріляти бодай солодке в вітрині. Це я ще кажу про тих, хто не має додаткового приводу. Захар Ладний його мав. Чому тягнув так довго? Чому не відразу взяв револьвер і не пішов убивати свого двадцятого і останнього ворога?

— Темрява в чужих душах, — розвів руками Віхура.

— Ось два головних питання, — Кошовий стулив відставлені пальці пучками. — Крім того, виступаючи в суді як адвокат Ладного, я б поцікавився в слідчого, де, коли і за яких обставин був знайдений ось цей недописаний лист. Котрий, з усією повагою, не можна назвати зізнанням убивці.

Віхура відкинувся на спинку стільця, помовчав.

— Нам справді слід переглянути наші стосунки, пане Кошовий.

— Прошу?

— Розділити службові і особисті. Адже, повторюся, нас багато що єднає і я не можу нехтувати минулим. Тому викладаю вам те, чого ви як приватна стороння особа не маєте права знати.

— Я не зовсім приватна особа…

— Чекайте, — комісар знову подався вперед, легенько хлопнув широкою долонею по столу. — Аркуш, як зволите бачити, жмаканий. Його знайшли агенти криміналу в кімнаті Ладного, у притулку. Валявся в кутку на підлозі.

— Захар писав, потім не дописав, зіжмакав папірець, жбурнув на підлогу, — потворив Клим. — Пане Віхуро, так зізнання не лишають. Їх принаймні дописують. Далі — стрілець чудово розумів, на що йде. Звісно, якщо таки замислив убивство, намагався дати лад думкам, тому й узявся за писання. Чомусь вирішив — дурня, кинув, підхопився, пішов виконувати задумане. Так виглядає?

— Схожу версію мені дав слідчий.

— А якщо припустити — Ладний не збирався вбивати Косацького? Писав щось на кшталт сповіді. Для себе, дуже особисте. Не знищив листа, бо напевне мав намір повернутися назад. Тож відчував себе в безпеці бодай у власному помешканні, у тих чотирьох стінах, які виділили фронтовику. Прийшовши, або дописав би, або — знищив. Словом, виглядає так, що лист не призначався для публіки.