Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Подібно до Ганса Касторпа у фіналі маннівської «Зачарованої гори», Ульріх повинен кинутися в обійми війни. Це, записує Музіль, «кінець утопій… Триває те саме веде до війни. Паралельна акція веде до війни. Війна… виникає як велика подія. Всі лінії сходяться на війні. Кожен по-своєму її вітає… Оскільки в них немає довіри до культури, вони втікають од мирного життя».
Такий фінал засвідчує розчарування письменника, розчарування не тільки нежиттєздатним довоєнним суспільством, а й героєм, котрий не витримав зіткнення з ним. Що, на думку Музіля, потрібно, так це «Людина без властивостей», але й без декадансу».
Отож, як завжди, Музіль і тут стоїть над своїм героєм. Проте це дуже специфічне «над», — воно створює своєрідну перспективу й породжує незчисленні труднощі.
«Техніка оповіді, — повідомляє одна з музілівських нотаток. — Я розповідаю. Але це «я» — аж ніяк не вигадана особа, а романіст. Поінформована, запекла, розчарована людина. Я розповідаю історію мого друга Ульріха. Втім і про те, з чим зіткнувся в інших персонажах роману. З цим «я» нічого не може скоїтися, але воно переживає все, від чого Ульріх звільнюється і що його все ж таки добило. Але бездіяльно, будучи не в змозі прийти до ясного пізнання та активности, відповідно до нинішньої диффузної, непроникної ситуації… Все простежувати лише настільки, наскільки я його бачу… не вигадувати завершености там, де її немає в мені самому». Це — позиція чесна, самокритична, але вона криє в собі чималу небезпеку: «В романі я стою в центрі, хоча й не зображаю самого себе; це заважає «письменництву».
Музіль не був самовпевненим письменником. Його доля — незадоволення собою, сумнів у власних творчих можливостях. Свого часу він осуджував «Тьорлеса», новели. Однак працюючи над «Людиною без властивостей», — особливо після того, як початковий задум роману зазнав провалу, — він дедалі частіше свої ранні речі ставить собі за зразок: «Я хочу одночасно надміру багато… Звідси виникає щось судомне. В «Тьорлесі» я ще не знав, що треба навчитись вилучати». І ще важливішим для Музіля було вміння свої та ульріхівські філософські спекуляції втілювати в образах, фіґурах роману. Тому що це давалося йому надзвичайно важко, іноді й зовсім не давалося. Він не раз нарікав на перевантаженість роману есеїстським матеріалом, котрий «розтікається, не ліпиться». Це передусім стосується другого тому, де «головна помилка полягала в перебільшенні ролі теорії». І Музіль ставив собі завдання: «Не ідентифікуй себе з теорією, а займи щодо неї реалістичну (оповідну) позицію». Ставив і не виконував, бо не міг позбутися переконання, що «теоретико-есеїстське висловлювання в наш час є ціннішим за художнє». Філософ, що прагне до прямого пізнання істини, до вірности й точности думки, змагається в Музілеві з романістом, митцем. Гору бере то один, то другий.
Х. Альтгауз, вже відомий нам автор книжки «Між монархією та республікою», вважав, що в «Людині без властивостей» розірвався «зв’язок з епічною традицією», розірвався тому, що «роман Музіля був зображенням з порожнечі історії, куди обрушилися уламки великої держави».
* * *
Чому Музілеві в Австрії бачився «особливо виразний приклад сучасного світу» — адже він невтомно вип’ячував її архаїчну сміховинну відсталість? Логіка підказує ніби одну відповідь: Каканія була скупченням немислимих соціальних і духовних недугів і тому виразніше за інші європейські держави являла свою приреченість, чим, так би мовити, видувала їхнє спільне майбуття. Це — з одного боку. Є, проте, й другий. Адже Музіль розглядав «стан європейського духу» як «ще не здійснений перехід, не перестиглість, а недостиглість». Не беруся вгадати, що конкретно він мав на увазі. В усякому разі, не пришестя комуністичного раю. Може бути, Музіль і сам чітко не розумш, якого саме оновлення очікує, може, мав сумніви й щодо того, очікувати на ці зміни, чи побоюватися їх. Та все ж якесь «нераціоїдне» просвітлення, слід гадати, на нього зійшло, бо в «Людині без властивостей» так чи так проступають обриси тієї дивовижної дійсности, котра нас усіх нині оточує.
Простакуватий генерал Штум здивовано виявив, що «ідеї невпинно перебігають туди й назад», хоча за нормальних умов чинити так їм було не слід. Але ж умови-то ненормальні: на повний хід іде процес випарування ідеологій. Переконання й вірування стають не більше як формою прагматичних інтересів, відрізняються одне від одного лише функцією, аж ніяк не смислом. По-своєму деідеологізованою постає більшість персонажів роману — ці «професіонали», які діють, ба навіть думають всупереч собі, ці чудернацькі особистості, що сидять між двох стільців, мають невідь-скільки різномастих характерів, в яких поєднується непоєднуване. І що особливо прикметно: існують вони якраз посеред світу різко й непоправно ідеологізованого, що начебто природно скочується до світової війни…