Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Ще коли Ульріх на одному з організаційних засідань у ході перманентних пошуків ідеї «паралельної акції» мовби насміхаючись запропонував створити «Генеральний секретаріат точности й душі», він, сам того не усвідомлюючи, тяжів до огляду, реєстру, до синтезу. Нині ж, перебуваючи в «інакшому стані», герой замислюється над «ідеєю порядку в собі», відчуває тугу за «законом істинного життя», хоче поєднати холодне знання з вірою в ідеали, яка започатковує «красу й доброту людини». Тобто намагається будувати «утопію» і в розумінні змісту.
Утім, невдовзі все рушиться. Ульріх і Аґата їдуть на південь до моря, на пошуки «тисячолітнього царства». Спочатку — захоплення досконалістю їхніх стосунків, співзвучних місцевій розкішній природі. Потім настає гостре розчарування, відраза. Ульріх говорить: «Кохання може виникнути на зло, але воно не може існувати на зло; існувати воно може лише будучи включеним у суспільство… Не можна жити чистим запереченням». Останнє стосується не так ульріхівського «інакшого світу», як його життєвої позиції загалом. Провал ризикованого експерименту відкидає героя назад: навіть роль спостерігача «паралельної акції» бачиться тепер надто «діяльною». Він, як і Аґата, заграє з думкою про самогубство…
Це — вельми виразні ознаки краху. Тріщини ж з’явилися значно раніше, — ще тоді, коли Агату потягло до проповідей вчителя Лінднера. Лінднер відстоює «третю з можливих утопій» — «утопію чистого «інакшого стану» в її схиленні до Бога». Інтерес до віровчителя Лінднера — це зрада Ульріхові — й не тільки з боку Аґати, а й, сказати б, з боку самого Музіля. Адже крім того, що «утопія» Ульріха безбожна, вона ще й позбавлена лінднерівської вимоги підкорити себе нерушимому моральному імперативу. Власне, Ульріх і Лінднер — антиподи, такі ж, як Ульріх і Арнгайм. Але Агата, — в чомусь, як і раніше, alter ego Ульріха, — виявляє до Лінднера таку ж прихильність, як Ульріх до Арнгайма. Так Арнгайм і Лінднер виявляються (крім усього іншого) мовби кривими дзеркалами, що відбивають духовну імпотентність Ульріха, хворобливість і неминучість його гріхопадіння. Бо він і сам — частинка цього приреченого світу, і те, що з ним скоїлося, за словами Музіля, — «трагедія людини, що зазнала краху».
Після 38-го розділу другого тому роман «Людина без властивостей» втрачає бодай якісь обриси, розпливається по чернетках, начерках, варіантах, проектах і заникає в авторських нотатках, серед них і в нотатках самокритичних. Заникає, слід гадати, не тільки тому, що Музілеві суто фізічно забракло часу, щоби здійснити задумане.
У нього був чіткий (майже «інженерний»!) план — ідейний і композиційний. Перший том: частина І «Своєрідний вступ», частина II «Триває те саме»; другий том: частина І «До тисячолітнього царства» («Злочинці»), частина II «Своєрідний висновок». «Тисячолітнє царство» (інша назва «золотого віку») покликане було стати альтернативою до «Триває те саме». Але, як знаємо, не стало. І це знищило рівновагу. «Ідеальний» задум розпався. З його уламків почалося будування іншого роману, який, однак, не вибудувався.
Музіль записав стосовно «Людини без властивостей»: «Це — не сповідь, це — сатира». І трохи вище: «Це не сатира, а позитивна конструкція». Тут, власне, немає суперечности: перший том — «сатира», другий — «позитивна конструкція», точніше, спроба її. Вона не вдалася. Тим не менше свою роль зіграла: як і пізніше Т. Манну в «Докторі Фаустусі», вона допомогла Музілю переглянути всю суму знань про людину й суспільство, накопичених попереднім світом. Причому саме під позитивним кутом зору. Адже Музіль і не вважав, що загибель цього світу рівнозначна загибелі цивілізації, і те, що йде на зміну минулому, не асоціював з кіньми Апокаліпсису.
У 1925 році Музіль повідомив одну з віденських газет, що працює над романом «Близнюки», в якому зображується любовний зв’язок брата й сестри. Спираючись на це повідомлення й на деякі інші факти, німецький дослідник Б. Берґхан висловив припущення, що ряд текстів, включених А.Фрізе до другого тому «Людини без властивостей», належать до старого романного фрагмента». Інакше кажучи, другий том у тому вигляді, в якому він сьогодні є, частково виник раніше за том перший. Отже, музілівська сатира не розчинялася поступово в метафізиці й релятивізмі опертої на інцест «утопії», а, навпаки, планомірно витіснювала останні. Обґрунтованість припущення Берґхана перевірити важко. Але поза сумнівом, що соціальна проблематика до останку лишалася для Музіля головною. Про це він говорив сам і цілком недвозначно: «Чільна думка з початку тому II: війна; «інакший стан» — Ульріх це ніби побічна спроба виріїпення «ірраціонального».