Гобіт, або Туди і Звідти

— Не раніше, ніж скаже, що значить оте його «багато» й «анікогісінько», — сказав Берт. — Я не хочу, щоб мені вві сні перерізали горлянку. Запхаймо його ногами у вогонь, поки він не заговорить!

— А я не дам, — утрутився Вільям. — Як-не-як, а я його спіймав.

— Ти товстий дурень, Вільяме, — розсердився Берт, — я вже казав це тобі сьогодні ввечері.

— А ти селюк!

— Я тобі цього не подарую, Віллі Хапуне, — загорлав Берт і заїхав кулаком Вільямові в око.

Тоді зчинилася бучна колотнеча. Коли Берт упустив Більбо на землю, в того вистачило розуму, щоб відповзти подалі від їхніх ніг, поки вони по-звірячому бились і голосно обзивали один одного найрізноманітнішими прізвиськами, цілком справедливими й доречними. Невдовзі вони зчепилися врукопаш і покотилися по землі просто у вогонь, хвицаючи ногами і гамселячи один одного кулаками, а Том тим часом частував їх обох дрючком, аби привести до тями, — і це їх, звісно, лише ще більше лютило.

Більбо саме час було тікати. Але його бідолашні маленькі ніжки сильно пом’яло Бертове лаписько, в легенях бракувало повітря й у голові йому паморочилося; тож він полежав трохи, відсапуючись, за краєм освітленого вогнем кола.

Бійка була саме в розпалі, коли де не взявся Балін. Ґноми почули віддалений шум і, почекавши трохи в надії, що Більбо або повернеться, або пугукне совою, один по одному почали якомога тихше підкрадатися до вогника. Щойно Том побачив, як на світло вийшов Балін, у нього вирвалося моторошне виття. Просто тролям гидко навіть дивитися на ґномів (принаймні на сирих). Берт і Віллі негайно припинили бійку і зашипіли: «Лантуха, Томе, швидше!» Перш ніж Балін, який розмірковував, куди в усій цій метушні подівся Більбо, збагнув, щб трапилося, лантух був уже в нього на голові, а сам він опинився долі.

— Ще й інші причвалають, — сказав Том, — або я дуже помиляюсь. — Ось що значить «багато» й «анікогісінько», — продовжував він. — Анікогісінько з харегобітів, але багато цих-о ґномів. Он воно як!

— Гадаю, ти правий, — сказав Берт — і нам краще забратися подалі від вогню.

Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано — гоп! — йому на голову накидали огидний смердючий лантух — і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі — один на одному, а Оїна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.

— Це їм буде наукою, — сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.

Торін підійшов останнім — і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».