Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
У той час валари впорядкували моря, сушу та гори, і Яванна посадила, врешті-решт, давно винайдене насіння. І тоді, позаяк вогні було впокорено чи поховано попід первісними пагорбами, постала потреба світла, й Ауле, на прохання Яванни, виготовив два великі свічада для освітлення Середзем’я, і помістив він їх посеред довколишніх морів. Тоді Варда наповнила свічада, Манве освятив, а валари встановили їх на високих опорах, значно величніших за будь-які гори пізніших часів. Одне свічадо вони звели майже на півночі Середзем’я і назвали його Іллуіном; друге звели на півдні й назвали Ормалом; і світло валарських Свічад розлилося понад Землею, начеб усе осяяв незмінний день.
Тоді насіння, яке посіяла Яванна, почало швидко пускати паростки, а ті — бруньки, і постали з нього міріади рослин, великих і менших: мохи, трави, лапаті папороті, дерева, верхівки яких вінчали хмари, так що вони нагадували живі гори, підніжжя яких оповите зеленою сутінню. І з’явилися звірі, й оселились у зелених рівнинах чи в річках і озерах, або походжали вони в тіні лісів. Але наразі не цвіла ще жодна квітка і не співала жодна пташина, чекаючи свого часу в лоні Яванни; уява ж її була пребагата і найповніше втілилась у центральній частині Землі, де світло обох Свічад зустрічалось і зливалося. Там, на Острові Алмарен у Великому Озері, коли творіння були юні, а щойно проросле зело дивувало очі своїх творців, постала перша домівка валарів; і тривалий час вони були задоволені.
І от сталося так, що, коли валари відпочивали від праці, спостерігаючи за ростом і розвитком усього, що вони задумали та започаткували, Манве призначив день великого свята; валари та сонми їхніх слуг прийшли за його наказом. Однак Ауле і Тулкас дуже стомилися, бо майстерність Ауле та сила Тулкаса ненастанно служили всім у дні праці. Про це довідався Мелкор, адже він уже тоді мав таємних друзів і шпигунів серед маярів, котрих навернув до себе; й удалині, в темряві, його діймали ненависть і заздрість через досягнення рівних йому, котрих він жадав підкорити. Тож Мелкор зібрав побіч себе духів із-поза чертогів Еа, котрих раніше зманив на службу, і почувався сильним. І, бачачи, що настав його час, Мелкор знову наблизився до Арди, позираючи на неї згори, і краса Весняної Землі тільки помножила його ненависть.
Отож-бо валари, не здогадуючись про навислу біду, зібралися на Алмарені, й світло Іллуіна завадило їм помітити на півночі тінь, яку звіддалік одкинув Мелкор; адже він став темним, неначе Ніч Порожнечі. І співається в піснях, що на тому святі Весни Арди Тулкас пошлюбив Нессу, сестру Ороме, і вона танцювала перед валарами на зеленій траві Алмарену.
Тоді Тулкас, утомлений і вдоволений, заснув, і Мелкор подумав, що настав його час. І тому перебрався зі своїм військом через Стіни Ночі та вступив у Середзем’я далеко на півночі; а валари й не відали цього.
І от Мелкор почав копати і будувати глибоко під Землею, де промені Іллуіна були тьмяні та холодні, величезну фортецю. Твердиню ту назвали Утумно. І хоча валари ще нічогісінько про неї не знали, Мелкорове зло та задушлива ненависть розповзлися звідтіля і споганили Весну Арди. Зелень посохла та зігнила, ріки захлинулися бур’янами та слизом, постали болота — мерзенні й отруйні місця, де плодилися мухи; ліси потемніли, стали небезпечними, бо там оселився страх; звірі перетворилися на рогатих і зубатих потвор, забарвивши землю кров’ю. Тоді зрозуміли валари, що Мелкор знову взявся за своє, і почали шукати його сховок. Але Мелкор, вірячи в нездоланність Утумно та міць своїх слуг, зненацька виступив на війну і завдав першого удару — ще до того, як валари зуміли приготуватись; і знищив світло Іллуіна й Ормала, і скинув їхні опори, і розбив свічада. Від падіння могутніх опор земля розкололась, і ту місцину затопили моря; а коли розбилися свічада, нищівне полум’я шугнуло на Землю. Тоді порушилися форма Арди та симетрія суші й води на ній, і первинні задуми валарів ніколи вже не відновилися.
Під прикриттям безладу і темряви Мелкор утік, охоплений страхом; адже він чув, як понад ревом морів лине голос Манве, мовби буремний вітер, і як дрижить земля від кроків Тулкаса. Та раніше, ніж Тулкас зумів наздогнати його, Мелкор досяг Утумно і заховався там. І валари в той час не здолали його, бо поклали основні сили на приборкання земних бентег і порятунок того зі своєї праці, що б удалося порятувати; а пізніше боялися знову розбурхувати Землю, допоки не знатимуть напевне, де оселяться Діти Ілуватара, котрі прийдуть у невідомий їм час.