Сильмариліон

І коли Валінор повністю розбудували та звели валарські палаци, посеред рівнини по той бік гір постало місто Валмар — місто багатьох дзвонів. Перед його західною брамою був зелений курган — Езеллогар, званий також Короллайре; Яванна освятила його і довго сиділа там на зеленій траві, виводячи божественну пісню, в яку вклала все, що думала про земну рослинність. А Ніенна думала мовчки й поливала грунт сльозами. У той час валари зібралися разом, аби послухати пісню Яванни, і сиділи безмовно на тронах ради у Маганаксарі — Колі Судьби — поблизу золотих воріт Валмара; і Яванна Кементарі співала для них, а вони спостерігали.

І саме тоді на кургані пробилися два тоненькі пагінці; й тиша запала в ту мить у світі, й не чути було ні звуку, лише спів Яванни. З її піснею молоді деревця виросли, набравшись сили та висоти, і запишалися цвітом; отак постали у світі Два Дерева Валінору. Вони — найславніше з усього, що сотворила Яванна, і доля їхня невіддільна від легенд Прадавніх Часів.

Одне дерево мало темно-зелене листя, зісподу блискуче, мовби аж срібне; незліченні його квіти завжди ронили срібносяйну росу, і земля долі рябіла від тіней трепетного листя. На іншому дереві листя було ясно-зелене, ніби тільки-но розкриті пуп’янки бука, а краї листочків мерехтіли золотом. На його вітті, наче жовте полум’я, гойдалися кетяги квітів, і кожен утворював сяйливий ріжок, із якого на землю лився золотий дощ; від цвіту того дерева линуло тепло та яскраве світло. Телперіоном звали у Валінорі перше дерево, а ще Сильпіоном і Нінквелоте, і було ще багато інших імен; Лауреліна звалося друге, а ще — Маліналда та Кулуріен, а окрім того, ще багатьма пісенними іменами.

За сім годин сяйво кожного дерева розгорялось уповні та знову гасло; одне з них пробуджувалося до життя за годину до того, як переставало світити друге. Тож двічі на день у Валінорі наставала ніжна пора м’якого світла, коли обидва дерева тьмяніли, а їхні золоті й срібні промені змішувалися. Телперіон був старшим із дерев, бо першим виріс і зацвів; і першу годину його сіяння, коли зайнявся біло-срібний світанок, валари не врахували в літочисленні, назвавши Вступною Годиною та почавши від неї відлік епох свого царювання у Валінорі. Тож о шостій годині Першого Дня та решти радісних днів відтоді аж до Затьмарення Валінору закінчувався час цвітіння Телперіона; а о дванадцятій годині переставала квітнути Лауреліна. Тому для валарів кожен день в Амані мав дванадцять годин і завершувався другим змішанням променів, коли світло Лауреліни тьмяніло, а світло Телперіона набирало сили. Проте сяйво, що стікало з обох дерев, довго ясніло, поки його відносив увись легіт або поглинала земля; Варда збирала росу Телперіона і дощ, який лився з Лауреліни, і наповнювала ними великі діжі, що нагадували озера й цілій валарській землі правили за криниці води та світла. Так розпочалися Дні Блаженства у Валінорі; й так було започатковано Відлік Часу.