Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.
– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.
– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.
– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.
– Не маю нічого такого на меті.
– Маєте.
Тепер уперед подався Чотар.
– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.
– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.
За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:
– Степан Юрійович?
– Ні, – новий знайомий хитнув головою. – Штефан. Постійно плутають, звик уже.
То був кругленький коротун, такий собі колобок у простеньких коричневих штанях від старого костюму й блакитній бавовняній сорочці. З-під розстебнутого коміра вибивалося волосся, яким густо поросли груди, й Ольга насилу стримала гидливий вираз. Вона не любила надміру волохатих чоловіків, тож спробувала не дивитися ані туди, ані на зарослі руки. Не чекаючи запрошення, Штефан сів так, аби бачити обох, та розмову повів із Чотарем, ніби більше нікого не було.
– Тільки не морочте голову. Часу в мене мало, обід не гумовий.
– Перекусите?
– Кави.
Вадим жестом гукнув офіціантку, та записала замовлення й неквапом відійшла. Ольга отримала чергову можливість переконатися: у цих краях поспішати справді не люблять. І не одразу зрозуміла, що коротун звертається до неї:
– А я вас бачив.
– Мене? – перепитала. – Де, коли? І чому я не бачила вас?
– Бо лишилися в машині, коли батьки пішли впізнавати сина.
– Чекайте. То було біля тутешнього моргу…
– Працюю там, – кивок видався дуже шляхетним, так у старі часи називали власний титул. – Я патологоанатом. Є така професія.
4
Ольга уявляла їх інакшими.
Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батьків, причому маму – менше року тому. Проте всі контакти, потрібні для похорону, брали на себе працівники спеціальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарілася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неї інтерес, Штефан повернувся до Чотаря.
– Мене тут усі знають. Як треба – перекажуть у поліцію, що ми каву пили.
– Це небезпечно? – поцікавився Вадим.
– Не смертельно. Але поліція питатиме, чого від мене треба чужим. Тим більше, ось вона, – кивок у бік Ольги, – уже встигла нашуміти. Ледь поліцейську управу не рознесла. У нас курортна зона, скандалів не люблять. Без того боротьба за клієнтів. Народ відкрив для себе Балкани. Ціна та сама.
– Ну, Шацьким озерам нема конкуренції.
– Тим не менше. Ви ж, здається, у розшуку працювали. Маєте знати, який у нас тут кримінал. П’яні поб’ються. Злодійчуки когось обкрадуть. Ноутбуки, мобілки, гроші, сюди більше нічого не привозять. Убивство навіть зараз рідкість, коли в людей повно зброї на руках. Потопельників витягають, не без того. Але здебільшого – нещасний випадок. Нап’ються й уявляють себе рибами.
Офіціантка принесла кави для чоловіків. Також поставила миску з бульйоном перед Ольгою, салат подала Чотарю. Розуміючи, що зараз краще слухати й не втручатися, Ольга почала їсти. До своєї страви Вадим поки не торкався.
– Штефане Юрійовичу, ви оглядали труп лише Євгена Заплави чи й інші?
– Шановний, я маю справу з мертвими тілами щодня. Навіть у вихідні, – патологоанатом щедро додав до кави цукру, старанно розмішав. – Про які інші мова?
– Які привезли з проклятої дороги.
Штефан завмер. Кинутий на Вадима погляд був не дуже добрим.
– Знаєте, – він поставив чашку назад на блюдечко, – такі байки в нас не популярні.
– А проте, – твердо промовив Чотар.
– А ви взагалі бачили ту дорогу? Знаєте, де вона, як виглядає?
– Ще побачимо.
– Не боїтеся прокляття?
– Як треба, сам прокляну, кого захочу.
Це прозвучало на диво серйозно. Ольга навіть припинила їсти. Чотар тепер теж не звертав на неї уваги, повністю переключився на співрозмовника, перейшов на «ти», загальний тон помінявся. Ольга вже бачила Вадима таким: у момент, коли згадала Піщане.