Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
– Чому?
– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.
Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.
– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.
– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.
– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.
– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.
– З якої радості?
– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.
Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:
– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого такого секретарка шефа поліції не казала, та Ольга вирішила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.
– Ту, у якої на рибу алергія?
Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.
– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.
– Забагато зайвої інформації.
Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.
– Чому зайвої?
– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.
А так… Не має значення.
– Що ж має?
– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.
– Місцевих шукаєте?
– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.
Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.
– Ви працювали в карному розшуку.
– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?
– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.
Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.
– Багато, бачу, ви знаєте.
– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.
– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.
– Щоб батько не думав довго.
– Кажете – неушкодженою.
– Могло бути гірше.
– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.
– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.
– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.
– Ви справді не схожі на супермена.
– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.
– Вже була. Відшили.
– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.
– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.
– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.
– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.
Чотар відповів не відразу.
– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.
– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?
– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.
– І?
Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.
– Мені сюди.
– Чекайте, – Ольга торкнулася його правиці. – Ви пішли у відставку капітаном. Що це значить? Хіба це погано?
– Ольго, дуже часто відставникам підвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Мені теж підвищили, тим більше після історії, яку ви мені зараз нагадали. Тобто, до сорока років я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлінні тихо сміялася. Думаю, мій статус на службі тепер зрозумілий.