Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
Отакою виросла й сформувалася.
Зараз же, коли обставини закинули в тихий одно-, двоповерховий Шацьк, де кількість жителів заледве досягла п’яти тисяч, вона розгубилася. Хай би як парадоксально це не звучало, та Ольга уявила себе нездалим плавцем у відкритому морі. Під ногами не було звичної опори, доводилося борсатись, аби втриматися на воді, та сили можуть залишити будь-якої миті. Тож вона подумки похвалила себе за те, що послухала Тетяну з приймальні та заручилася підтримкою Чотаря. Бо цей, навпаки, був у звичній для себе обстановці.
Результату не міг спрогнозувати ніхто.
Але що і як робити, він знав напевне.
Трохи побурчав, дізнавшись, що номер на другому поверсі. Та все ж закульгав сходами, дав Ользі годину перепочити з дороги. Знайшовся привід згадати давнє мамине попередження – ось вона й зіткнулася зі спробою визначити денний розклад за неї. Такою була одна з причин розлучення: колишній чоловік дратував періодичним бажанням контролю. Куди б вони не вибиралися разом, категорично давав на збори годину, постійно підганяв, загалом жив за власним годинником і коли м’яко, та здебільшого наполегливо вимагав, як сам казав, триматися у його фарватері. Одного разу набридло.
– Не втомилася, – відрізала вона. – Ми не для відпочинку приїхали.
– Я трошки подих переведу.
– Година – не трошки. Це шістдесят хвилин. У вас, Чотарю, взагалі є план дій? Усю дорогу намагалася витягнути, так ви ще й заснули демонстративно.
– Чому – демонстративно? Я просто задрімав. Просив же дати кермо.
– Щоб задрімали на ходу?
– У нас не дуже злагоджена команда, по-моєму.
– У нас узагалі нема команди. Поки що. Ми шукаємо мою доньку, якщо не забули.
– Не забув. Тому годину дав не вам, а собі. Раніше нічого не вийде. Мушу зробити кілька дзвінків.
– Кому?
На лице Чотаря вперше від початку подорожі набігла тінь. – Ольго, чудово розумію ваш стан і настрій. Але давайте домовимося: я не ваш підлеглий. Ви не вимагаєте від мене звіту, гаразд?
Вона трохи здала назад.
– Гаразд, ми визначили статус та межі прийнятного. Скажу інакше: маю право знати про ваші дії. Бо це стосується мене прямо й безпосередньо.
– Маєте, – легко погодився Чотар. – У мене в Шацьку не так багато знайомих. Та все ж є кілька, із ким можу вільно говорити про певні речі. Зараз хочу видзвонити. Потім зустрінемося з кимось і почнемо рухатися. Згода?
– Згода.
Заходячи до себе в номер, Ольга дужче, ніж хотіла, грюкнула дверима.
3
Ресторанне меню вона вивчала без особливого ентузіазму.
Чотар виявився людиною слова. Витратив на свої дзвінки трохи менше години. Весь цей час Ольга нудилася, забиваючи собі мозок переглядами заголовків у новинних стрічках із Інтернету. Спробувала поспати, навіть вийшло вимкнутися хвилин на десять. Її натура вимагала дій. Повільний застиглий час, якому треба постійно відважувати копняки, дратував неймовірно. Коли нарешті Чотар постукав і зайшов, вона неприховано зраділа: може, щось зрушиться.
На них чекали за півгодини в ресторані «Водограй».
Прогулятися краще пішки, тут усе поруч.
Але, чорт забирай, ще півгодини в пісок…
О цій порі в залі було небагато народу. Чотар, котрий вийшов без ковіньки, упевнено пройшов у куток, зайняв вільний столик. Дівчина у вишитій блузці поклала перелік страв, і Ольга мимоволі скривилася.
– Забагато рибного.
– Вугрі дуже смачні. Рекомендую салат з…
– Пані не любить рибу, – відповів за неї Вадим. – Курячий розсіл, медальйони з телятини у вас тут бачу.
Ольга просвердлила його поглядом.
– Ви й далі будете говорити за мене?
Дівчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клієнтів. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офіціантку.
– Курячий розсіл, медальйони з телятини.
– Попільничку, якщо можна, – вставив Вадим.
– Не курять у нас, – дівчина намалювала на обличчі каяття. – Для вас?
– Знаменитий салат із вугра. Каву.
Щойно офіціантка відійшла, Ольга вкотре за день визвірилася:
– Слухайте, опікати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут ніхто не зазіхає. Можу взагалі поїхати.
– Шантаж. Казали, вам цікаво. Уже ні?
– Цікаво. Тільки вам зі мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потім дійте самі, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своєму.