Темні таємниці
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5668-2, 978-617-12-5414-5, 978-617-12-5670-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Темні таємниці». Краткое содержание книги:
– Зрозуміла, – Ольга затягнулася, випустила дим убік. – Набридло морочитися з копченою рибою. Вам нудно, Вадиме Чотар. Моя історія для вас – привід поміняти обстановку, розважитись. Тільки для мене все значно серйозніше.
– Думайте, що завгодно. Для мене теж усе серйозно. Дуже кортить змусити колишніх колег підняти зади й виконувати свою роботу. Знаєте, коли я тільки прийшов у розшук, бардака вистачало. Але він інший був. Отак запросто жодну справу без уваги не лишали. Тим більше – таку дивну.
– Уже зрозуміла професійний рівень поліції.
– Знову помилка, – мовив терпляче. – Різні є люди. Не всі професіонали пішли. Прийшли не тільки бевзі. Але жодного Ван Гельсинґа.
Ольга похлинулася димом, закашлялася.
– Кого-кого?
– Ага. Я дійсно не схожий на того, хто читає, дивиться кіно й слухає музику, – Чотар переможно посміхнувся. – Буває. Доктор Ван Гельсинґ – винищувач вампірів. Полював на графа Дракулу. Приносили таку книжку в лікарню, коли мене латали після… – він похлопав себе по лівому стегну. – Потім удома лежав, фільм по телевізору глянув. Що іще робити.
– Нічого такого поганого про вас я не думала, – Ольга кинула недопалок, утоптала носаком у землю.
– Ось і кажу: у поліції за упирями ганятися нікому. А тому, хто заговорить про різні там прокляті дороги, випишуть направлення в дурку.
– Отже, ви мисливець на вампірів, – криво посміхнулася. – Чи уявляєте себе таким.
– Простіше все, Ольго. Не люблю незрозумілого. На відміну від інших, хочу пояснити бодай собі. Ну, потіштесь також: правду кажете.
– Тобто?
– Остогидла риба. Вважайте, знайшов привід узяти вихідний. Потрібне з корисним.
– Приємне, – виправила.
– Навряд чи матимемо багато приємностей, – сказав серйозно. – І таке ще. Ви на Волині. У нас тут не дуже люблять поспішати. Приказку знаєте? Волиняк повільно запрягає, та швидко їде. Тож пускайте знову за кермо.
Замість відповіді Ольга обійшла «опель» з водійського боку. – Була вже в Шацьку. Дорогу знаю. Так що довезу. Покажіть краще магазин, куртку все одно купити треба.
2
Приїхали під обід.
Ольга ще вчора замовила два номери в місцевому приватному готелі, котрі тут називали садибами. Картинки в інтернеті обіцяли затишні апартаменти у двоповерхових дерев’яних котеджах. Ввічлива дівчинка по телефону поцікавилася, на скільки діб, бо зараз усе розписане, сезон, їм нереально пощастило з кімнатами – якісь клієнти відмовилися буквально напередодні. Питання загнало в глухий кут: Ольга справді не знала, як довго доведеться стирчати в Шацьку. Дівчина делікатно наполягала, бо їм теж треба якось планувати, й Ольга заплатила наперед за чотири доби. Дуже хотіла, аби все розв’язалося раніше, та про всяк випадок домовилася про можливість лишитися ще.
Не думала, що доведеться повертатися. Коли вперше заїхала сюди з Заплавами три дні тому, ні на що не звертала уваги. Кортіло чимшвидше вирішити їхнє питання й нарешті займатися своїм. Навіть крутилося в голові: раптом Яна сама обізветься, дивним чином дізнавшись – мама примчала на допомогу. Цього, на жаль, не сталося, і тепер жінка отримала змогу зануритися в незнайомий раніше світ по маківку.
Так сталося, що Ольга Барва народилася та виросла в старій частині Києва. Її з дитинства оточували кам’яниці та асфальт. Бабусі в селі не мала, а в піонерські табори батьки її не пускали, натомість вивозячи на море, у Крим. Але так бувало лише три тижні на літо, і решту часу Оля проводила вдома, далеко від живої природи. Якось натякнула: чом би не поїхати в табір, як інші. На що мама пояснила доньці на пальцях:
– Там годують хтозна-чим. Змушують гратися з усіма в різні ідіотські ігри. І не це головна біда, доць. Ти не керуєш у тому колективі собою. Власним часом, розумієш? Живеш за складеним чужими людьми розкладом. Твої особисті, індивідуальні потреби ніхто не збирається враховувати. Лише призначають вільні години, коли можеш зайнятися власними справами. Ти ж звикла інакше жити, хіба ні?
– Ага, – тоді Ольга визнала мамину правоту.
Відтоді не лише природа, сільська місцевість, а й узагалі будь-яка провінція наганяли смуток.
Вона не відчувала малих міст, не могла вписатися в їхній ритм. Отримавши можливість бувати за кордоном, тамтешні містечка чомусь полюбила й прийняла. Причина проста: там, у Європі й Америці, міста різнилися розміром, але не можливостями. Нехай навіть франконський Реґенсбурґ жив у іншому ритмі, ніж баварський Мюнхен, сілезький Вроцлав тихіший за мазовецький Вроцлав, ельзаський Страсбурґ не так квапиться, як французька столиця, а Детройт – одне з найдепресивніших американських міст. Усе одно мешканці загалом мають однакові можливості, а простір довкола них облаштований зручно. Натомість з рідної периферії Ользі чимшвидше кортіло вибратися до кам’яних джунглів, тож комфортно почувалася лише в мегаполісах.