Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— А хто ж я?
— Вуйко Доблиня!
— А маму ж твою як звати?
— Ганночкою, — ще тихше відповів хлопчик.
Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:
— Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!
— Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! — прошепотів Добриня.
Тепер стрепенулася Ганночка.
— То вона жива?
— Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..
— Бідна, бідна!.. — схлипнула Ганночка. — Яка доля!
— А як же ти врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня. — Як вони вижили?
— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші…
— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?
— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям… Це їх і врятувало… А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!
— Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?
— Де ж там селитися? Одні головешки та трупи… От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, — ось так і живемо…
— Скільки ж вас урятувалося?
— Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі… Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів… Чужих дітей брали…
Добриня схвально похитав головою.
— Це добре… І як же ви назвали це нове село?
— А так, як ти й сказав, — Новосілками.
— І це добре, — погодився Добриня. — Хоча Калиновий Кут — краще.
Тут почувся голос Кузьми:
— До вечері! До вечері, дорогі гості!
Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.
— Е-е, — завважив Кузьма, — та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно…
Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.
Добриня ударив його по плечу.
— Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно…
— А чому б ні? — зрадів Кузьма, — Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме — спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!
Сіно було м'яке, пахуче, ніч тепла, зоряна, — ось так, під жаб'яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.
Прокинулися від тривожного жіночого крику:
— Рятуйте! Рятуйте!
То був голос Ганночки. В ньому бриніли розпука та жах.
Був уже пізній ранок, сонце щедро поливало своїм золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись?
Добриня схопив меча і притьмом кинувся з-за стогу на подвір'я.
Те, що він побачив, страшенно вразило й обурило його.
На дорозі, біля броду через рівчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всіляким добром — лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звірів та домашнім скарбом. Четверо монголів порядкували в дворі: один за налигача тягнув до воріт корову, а другий — Ганночку, що, відбиваючись, кричала “рятуйте!”. А ще двоє з шаблями наголо насідали на Кузьму, який відбивався від них кочергою, але поволі задкував до землянки, з дверей якої визирали перелякані діти.
До Ганночки було найближче, і Добриня метнувся туди — сторчма всадив меча в спину нападникові. Той випустив з рук здобич і з глухим стогоном завалився набік.
Тут же тонко свиснули три стріли — і кожна знайшла свою жертву. Всі чотири степові розбійники так і не зрозуміли, звідки звалилася на них біда, полягли, мов підкошена трава.
Все це трапилося так швидко і так несподівано, що й Добриня зі своїми товаришами, і Кузьма з Ганночкою застигли, вражені, там, де стояли, і спантеличено, розгублено дивилися на діло рук своїх — на полеглих чужинців.
До них із сусідніх дворів бігли люди. Теж завмирали у страсі великому.
Що ж тепер буде? Якась жінка почала хлипати, голосити.
Першим опам'ятався Добриня.
— Годі! Не голосіть! — гримнув. — За нашими людьми ніхто з них не голосив, зате вбивали і старого, і малого! Тож туди їм і дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи відтягніть у глибину яру і закопайте поглибше, щоб звірі не розрили. Коней, якщо не тавровані, можете забрати собі — пустіть на пасовисько. А гарбу порубайте і спаліть, щоб і сліду не залишилося! І останнє — ви нікого не бачили, нічого не чули і нічого не знаєте! Второпали?