Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Добриня був вельми вражений словами простого челядника. Вони співпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розібрався з тим, що сталося, глибоко розуміє, що не велика сила Батиєва, хоч вона і справді велика, а князівський розбрат і нерозум, честолюбство і скнарість поділили могутню країну на князівства, уділи, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога і призвели всіх до загибелі.
Поволі збігали верстви. Поки їхали до Лисівки, Добриня розповів і про свої митарства, про те, що поневолені не миряться зі своїм рабським станом, а створюють загони баримтачів і то тут, то там скубуть завойовників.
Очі у хлопців загорілися.
— От би і нам так! — вигукнув Кирик. — Поскубти поганих!
Добриня розповів про загибель загону хана Бачмана.
— Ну й що! — не погодився Кирик. — Треба бути обачливішими! Нападати таємно, з засади! Обминати крупні загони! І головне — розумно замітати сліди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!
Коли сонце звернуло з обіду, показалася Лисівка. Добриня глянув — і охнув. На місці святої обителі — купи золи, порослі бур'янами. Ні церкви, ні монастирських келій — все згоріло дотла!
— Оце моє село! — глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.
Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.
Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.
— Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?
Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.
Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.
Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.
І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече — коромисло, на коромислі — дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.
Ганночка!
Він її впізнав відразу. Крикнув:
— Сестронько! Ганночко!
Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.
— Добрику! Братоньку-у! — і, мов біла чайка, метнулася назустріч.
Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.
— Це моя сестра, — коротко пояснив їм Добриня, а їй: — А це мої товариші.
— То ходімо ж до нас, — поспішила Ганночка. — Там Кузьма… Там діти…
І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був і хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.
Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.
Побачивши Добриню, що в супроводі Ганночки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.
— Добрине! Брате! Живий!
Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На голові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа — її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.
Вони почоломкалися тричі — навхрест.
І перший рушив до вогню.
Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.
Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.
Миланин! Василів!
— Ти впізнав мене, Добрику?
— Впізнав, — тихо відповіло хлоп'я.