Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Рейневан крикнув — і цей крик урятував їй життя. Лицар повернувся до нього, а Рейневан вистрелив зблизька, цілячись у живіт. Стріла і цього разу ввійшла по саме оперення, із сухим тріском продірявивши бляшаний напоясник. Сила удару була чималою, вістря опинилося десь глибоко у нутрощах, проте лицар не впав і цього разу, похитнувся, але втримав рівновагу і швидко рушив на Рейневана, ревучи і піднімаючи моргенштерн для удару. Рейневан задкував, намагаючись зачепити козячу ніжку за тятиву. Зачепив, натягнув. І тільки тоді усвідомив, що в нього немає стріли. Він зачепився каблуком за купину, сів на землю, з жахом дивлячись, як наближається смерть — біла як крейда, дикоока, а з її рота течуть піна і кров. Він затулився арбалетом, який тримав обіруч.
— Adsumus! Adsum…
Усе ще напівлежачи-напівсидячи, Дзержка де Вірсінг натиснула спуск арбалета й увігнала стрілу просто в потилицю ворога. Лицар випустив моргенштерн, безладно замахав руками і звалився, як колода, так що аж відчутно здригнулася земля. Упав він за півкроку від Рейневана. Маючи залізне вістря і кілька дюймів ясенового дерева в мозку, лицар, як на диво, ще не був зовсім мертвий. Досить довго він хрипів, сіпався і дряпав дерен. Нарешті знерухомів.
Дзержка якийсь час стояла на колінах, спираючись на випростані руки. Потім її зненацька знудило — і вона виблювала. Тоді встала. Перезарядила арбалет, наклала стрілу. Підійшла до агонізуючого коня лицаря, прицілилася зблизька. Дзенькнула тятива, голова тварини безсило стукнулася об землю, задні ноги спазматично смикнулися.
— Я люблю коней, — сказала вона, дивлячись Рейневанові у вічі. — Але на цьому світі, щоби вижити, часом треба пожертвувати тим, що любиш. Запам'ятай це, родичу. І наступного разу цілься в те, у що кажу.
Він кивнув, підвівся.
— Ти врятував мені життя. І помстився за брата. На якусь там дещицю.
— Це вони… Ці вершники… убили Петерліна?
— Вони. Ти не знав? Але зараз не час розводити теревені, родичу. Треба втікати, поки до нас не добралися його приятелі…
— Вони шукали мене аж тут…
— Не тебе, — спокійно відповіла Дзержка. — Мене. Вони чекали мене в засідці відразу за Бардом, біля Потворова. Розігнали табун, розгромили ескорт, чотирнадцять трупів лежать там на гостинці. Я теж була би серед них, коли б не… Забагато говоримо!
Вона застромила пальці до рота, свиснула. Невдовзі по землі застукотіли копита, з туману виринула кобила в яблуках, що бігла клусом. Дзержка заскочила в сідло, черговий раз здивувавши Рейневана спритністю і воістину котячою грацією рухів.
— Чого стоїш?
Він схопив її руку, заскочив на круп кобили позаду Дзержки. Кобила захрипіла, дрібно застукотіла копитами, відвертаючи голову, позадкувала від трупа.
— Хто це був?
— Демон, — відповіла Дзержка, відгортаючи з чола неслухняне волосся. — Один із тих, що ідуть у темряві. Цікаво тільки, курва, хто на мене доніс…
— Гашшашин.
— Що?
— Гашшашин, — повторив він. — Оцей-от був під впливом задурманюючої арабської речовини, яку одержують з трави і називають гашшиш. Ти не чула про Старця з Гір? Про асасинів з цитаделі Аламут? У Хорасані, в Персії?
— До дідька твого Хорасана, — обернулася вона в сідлі. — І твою Персію. Ми, якщо до тебе ще не дійшло, в Шльонську, біля підніжжя Горохової гори, за милю від Франкенштейна. Але до тебе, як я бачу, багато чого може не доходити. Ти спускаєшся зі схилів Горохової на світанку після осіннього рівнодення. І чорт знає, під впливом якої арабської речовини. Але те, що нам загрожує смерть, ти повинен розуміти. Так що заткнися і тримайся, бо я буду їхати швидко!
Дзержка де Вірсінг перебільшувала — страх, як завжди, мав великі очі. На дорозі та на порослому бур'янами узбіччі лежали тільки вісім трупів, із них п'ять убитих належали до озброєного ескорту, який захищався до останнього. Майже половина з чотирнадцяти осіб загону вціліла, врятувавшись втечею в поблизькі ліси. З них повернувся тільки один — конюший, який, будучи вже в літах, далеко не втік. Тепер, коли сонце вже піднялося вище, його знайшли в заростях лицарі, які над'їхали гостинцем з Франкенштейна.
Лицарі — їхній кортеж разом зі зброєносцями і пахолками налічував двадцять одного чоловіка, — їхали по-воєнному, у повних металевих обладунках, з розгорнутими вимпелами. Більшість із них побувала в бою, більшість побачила в житті чимало. Незважаючи на це, оця більшість зараз ковтала слину, бачачи страхітливо посічені тіла, скоцюрблені на чорному від крові піску. І ніхто і не думав насміхатися з хворобливої блідості, яка від цього видовища вкрила обличчя молодших і менш бувалих.