Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Він обережно допоміг їй, ще обережніше і ще ніжніше долаючи інстинктивний опір, тихий підсвідомий страх.
Як тільки винахід пана Батиста опинився на землі, на інших лашках, він зітхнув, але Ніколетта не дозволила йому довго насолоджуватися картиною. Вона міцно притиснулася до нього, охопивши руками і шукаючи губами його губ. Він послухався. А тим, у чому було відмовлено його очам, дав собі волю захоплюватися на дотик. Віддаючи шану тремтливими пальцями і долонями.
Він опустився на коліна. Упав до її ніг. Віддавав їй шану. Як Персеваль перед Граалем.
Вона теж опустилася на коліна, міцно обійняла його.
— Вибач, — шепнула, — бракує досвіду.
Нестача досвіду їм не зашкодила. Анітрохи.
Голоси і сміх танцюючих трохи віддалилися, стихли, а в них стихала пристрасть. Руки Ніколетти злегка тремтіли, він також відчував, як тремтять стегна, що його обхоплювали. Бачив, як дрижать її опущені повіки і прикушена нижня губа.
Коли вона нарешті дозволила, він піднявся. І замилувався нею. Овал обличчя — як у Кампена, шия — як у мадонн Парлера. А нижче — скромна, засоромлена nuditas virtualis[461] — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену — щонайменше.
Він міг — і хотів — сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг — і хотів — їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг — і хотів — їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowelîn, lieta come bella, la regina del cielo [462]. Усе це він міг — і хотів — їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.
Вона це помітила. Знала. Як би вона могла цього не помітити і не знати? Адже тільки в очах приголомшеного щастям Рейневана вона була дівчиною, панною, яка тремтить, тулиться, заплющує очі й прикушує нижню губу в болісному екстазі. Для кожного мудрого чоловіка (якби такий виявився поблизу) усе було б зрозуміло: це не боязка і недосвідчена юнка — це богиня, яка гордо приймає належну їй шану. А богині все знають і все помічають.
І не чекають почестей у вигляді слів.
Вона потягла його на себе. Вертався ритуал. Споконвічний обряд.
Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися — дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?
«Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.
Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців».
Вони знайшли Її у кінці кінців. Обоє.
Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.
— Вибач мені, — сказав він, дивлячись на її спину. — За те, що сталося. Мені не треба було… Вибач…
— Що ти кажеш? — вона повернулася до нього обличчям. — Що я маю тобі вибачити?
— Те, що сталося. Я був нерозважливий. Я забувся. Я поводився не так, як належало.
— Чи це треба розуміти так, — перебила вона, — що ти шкодуєш? Ти це хотів сказати?
— Так… Ні! Ні, не це… Але треба було… Треба було стриматися… Я повинен був бути розважливішим…
461
Цнотлива нагота (лат.).
462
[Примітка автора] «Він міг — і хотів — сказати їй, що вона…» — Рейневан звертається у компліментах по черзі до «Пісні пісень», «Енеїди», пісень провансальських трубадурів, пісень зі збірки Carmina Burana, Вальтера фон дер Фогельвайде і «Божественної комедії» Данте.