Вежа блазнів

— Ти послухався, — урвав його Самсон, який уже призвичаївся не зважати на глузування. — Як виявилося, це було мудре рішення.

— Нема що казати. Ех, Рейнмаре, як же я зрадів, уздрівши тебе на ринку славного міста Франкенштейна, на тлі прилавка з пантофлями, у тіні вежі ратуші. Чи я вже говорив тобі, як сильно…

— Говорив.

— Радість від того, що я тебе бачу, — не дав перебити себе демерит, — вплинула також — і про це я хотів би тебе повідомити — на незначні поправки в моїх планах. Після твоїх останніх діянь, особливо після цирку з Гайном фон Чірне, показового виступу на зембицькому турнірі та пашталакання перед Буко з приводу колектора, я пообіцяв собі, що коли ми нарешті доберемося до Угорщини, коли ти опинишся у безпеці, я відразу ж після прибуття в Буду відведу тебе на міст через Дунай і так копну в дупу, що ти злетиш у ріку. Втішений і зворушений, нині я скасовую свої наміри. Принаймні на якийсь час. Гей, господарю! Пива! Швидко!

Довелося зачекати, корчмар не надто квапився. Спочатку його ввели в оману вираз обличчя і гордовитий голос Шарлея, однак він не міг не помітити, що ще раніше, замовляючи суп, гості досить гарячково підбили баланс, випорпуючи скойці і гелери з дна гаманців і з закамарків кишень. У корчмі, розташованій в аркадній галереї навпроти ратуші, аж ніяк не кишіло клієнтами, одначе корчмар надто себе цінував, щоб із зайвою послужливістю реагувати на окрики перших-ліпших лапсердаків.

Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.

— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По-перше, убогим. По-друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.

— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.

— І хто ж, по-твоєму, повинен цим зайнятися?

— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується. У мене у вашому світі однаково немає майбутнього.

— Правда. Я й забув, — Шарлей кинув шматок змоченого в супі хліба собаці, що крутився поблизу. Собака був настільки худий, що аж зігнувся в три погибелі. А хліб він не з'їв, а проковтнув, як кит Йону.

— Цікаво, — замислився Рейневан, — чи цей псисько коли-небудь бачив костомаху?

— Напевно, тоді, — знизав плечима демерит, — коли мав зламану лапу. Але, як справедливо мовить Самсон, мене це не стосується. У мене також немає тут майбутнього, а якщо навіть і є, то воно здається мені ще більш засраним, ніж оці дітваки, і жалюгіднішим, ніж оцей-от собака. Країна мадярів видається мені зараз віддаленішою, ніж Ultima Thule[465]. Мене не обдурить хвилинна ідилія у вигляді тихого містечка Франкенштейна, пива, квасолевого супу і підсоленого хліба. За мить Рейневан зустріне яку-небудь панну, і станеться те, що й завжди. Знову доведеться брати ноги на плечі й утікати, щоби врешті-решт опинитися десь у глушині. Або в поганому товаристві.