Вежа блазнів

У групі нечисленних уже учасників шабашу, які залишилися на Гороховій горі та про щось дискутували, вони розшукали істоту жіночої статі, очі якої світилися, наче фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.

— Так, — кивнула головою Айва, коли її запитали. — Я бачила цю дівчину. Вона з групою жінок спускалася у бік Франкенштейна. Якийсь час тому.

— Зачекай-но, — альп схопив Рейневана за плече. — Не поспішай! І не туди. З цього боку гору оточує Будзовський ліс, ти заблукаєш у ньому як два на два чотири. Ми проведемо тебе. Нам, зрештою, також треба у ті краї. У нас там справи.

— Я йду з вами, — сказала Айва. — Покажу, куди пішла дівчина.

— Дякую, — сказав Рейневан. — Я вам дуже вдячний. Ми ж не знайомі… А ви допомагаєте мені…

— Ми звикли допомагати одне одному, — Айва обернулася, прошила його фосфоризуючим поглядом. — Ви були гарною парою… А нас уже так мало залишилося. Якщо ми не будемо допомагати одна одному, то загинемо остаточно.

— Дякую.

— Та я, — процідила Айва, — зовсім не тебе мала на увазі.

Вони ввійшли в яр, обросле вербами русло висохлого струмка. З туману перед ними долетіла тиха лайка. За мить вони побачили жінку, яка сиділа на замшілому камені й витрушувала камінчики з черевиків. Рейневан упізнав її відразу. Це була пухкенька мірошничиха, на вбранні якої і досі залишалися сліди борошна, учасниця дебатів за бочівкою сидру.

— Дівка? — замислилася вона, коли її запитали. — Така світловолоса? А-а-а-а, та шляхтянка, що була з тобою, Толедо? Бачила я її, аякже. Отуди вона йшла. До Франкенштейна. Гуртом, кілька їх було. Якийсь час тому.

— Вони йшли цією дорогою?

— Цією. Зараз, зараз, зачекайте. Я піду з вами.

— Бо у тебе там справи?

— Ні. Бо я там живу.

Мірошничиха була, м'яко кажучи, не в найкращій формі. Вона йшла повільно, гикала, бурмотіла й волочила ноги. Часто зупинялася, щоби поправити одяг, — і це всіх дратувало. Незрозуміло яким чином весь час набирала в черевики камінців, тож їй доводилося сідати і витрушувати їх, і робила вона це надзвичайно повільно, — і це також усіх дратувало. За третім разом Рейневан уже готовий був узяти бабу на спину і нести, аби тільки йти скоріше.

— А може, якось би швидше, кумонько? — солодко запитав альп.

— Сам ти кумонька, — огризнулася мірошничиха. — Зараз я буду готова… Секундочку…

Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.

— Що таке? — запитала Айва. — Що…

— Тихо, — підняв руку альп. — Я щось чую. Щось… Щось наближається…

Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з'явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.

Не встигли ще вони заспокоїтися, як із туману виринув наступний кінь. На відміну від попередніх, на цьому сидів вершник. Вершник у саладі, у повному пластинчастому обладунку, в чорному плащі. Плащ, що розвівався за спиною, виглядав як крила примари.