Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Під час цієї поїздки я не переставав думати про те, яка ж ми багата країна! На малій відстані один від одного — такі разючі пам’ятки культури. Тростянець, Качанівка і Сокиринці, вони ж поруч, між ними усього кілька кілометрів. І так майже в будь-якому місці України, куди не тикни в мапу.
Тростянецький дендрологічний заповідник — це справжній музей живої природи. Як твердять знавці, красою своїх пейзажів він перевершує кращі західноєвропейські парки. Тростянець належав поміщикам Скоропадським, і один з них, завзятий ботанік, створив тут, починаючи з 1834 року, справжнє чудо, акліматизувавши дерева і рідкі рослини з усього світу. А в Качанівці був справжній культурний оазис, тут подовгу жили і працювали Гоголь, Шевченко, Марко Вовчок, Костомаров, Глінка, Гулак-Артемовський, Маковський, Рєпін, Ге, Врубель, історик, письменник, ботанік, перший ректор Київського університету Максимович (між іншим, вихованець новгород-сіверської гімназії). Переплетення української і російської культур особливо підкреслила тут така подробиця: Глінка у 1838 році настільки перейнявся українськими мелодіями, що написав на слова Віктора Забіли пісні «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», що стали народними. А приїздив він до України для набору співаків, тому що всі знали: таких голосів, яку нас, немає ніде. Поруч, у Сокиринцях, розкішний пейзажний парк, що може суперничати з Тростянецьким, але при цьому зовсім в іншому дусі. Тут теж бував Тарас Шевченко, тут жив і помер народний кобзар Остап Вересай.
На мій смак, ця група парків по красі не поступається Павловському і Царскосільському, але ті відомі на увесь світ, а про наші мало знають за межами України. Знають хіба що Софіївку — ту, що на Черкащині, біля Умані — просто тому, що рівного їй, напевно, взагалі немає на світі. Але ж на території України сотні і сотні значних і видатних пам’яток — палаців, садиб, фортець, замків, історичних будівель, парків. Більшість з них, на жаль, перебуває у запустінні і руйнації, використовується не за призначенням, стоїть у руїнах. Якщо дати всьому цьому раду, ми зрівняємося по насиченості пам’ятниками історії і культури з країнами Західної Європи. Отоді і повалять до України туристи. Ну, та нічого, як кажуть, могло бути гірше. Головне, вони є і вони наші, а розбагатіти і все налагодити нам ніхто не перешкодить.
По шосе Чернігів — Новгород-Сіверський проїздиш стародавній Седнів. Багато років тому мені показали там місце, яке надихнуло нашого байкаря Леоніда Глібова на пісню «Стоїть гора високая», на мій погляд, одну з кращих пісень в історії людства. Дивлячись на чудові береги ріки Снов, ми з моїм супутником спробували уявити собі, що б написав Глібов, якби тут з’явилося «рукотворне море», підмиті береги, вирубаний і затоплений ліс, застійна з цвіллю вода та ще з відповідним запахом. Таке могло трапитися, якби, наприклад, Десну перегородили біля Чернігова греблею ГЕС, перетворивши її «зачаровану» долину на гниле водоймище, де буяють радіонукліди, а підпір води дійшов би по Снову, притоці Десни, до Седнєва. Може, такого плану і не існувало. Але ми занадто добре знаємо місця, де подібні плани стали реальністю.
Якщо подивитися на мапу Російської рівнини, можна побачити, що дві найбільші ріки на ній, Волга і Дніпро, насправді зовсім і не ріки, а ланцюжки довгих водоймищ. На Волзі їх вісім, на Дніпрі шість. Усі вони створені греблями гідроелектростанцій. Первістком серед них був Дніпрогес. У 1927 — 1932 роках, коли Дніпрогес будувався, багато писали про те, що збувається віковічна мрія українського народу зробити Дніпро судноплавним від Києва до гирла і зросити засушливі запорізькі землі. Проклятий Ненаситецький поріг та інші дніпровські пороги будуть відтепер не страшні річковим судам. «Большевик сказал Днепру: я стеной тебя запру, будешь ты с вершины прыгать, будешь ты машины двигать». Втім, якби в 1917 — 1920 роках перемогли не більшовики, ГЕС біля Запоріжжя напевно все одно була б побудована. Не обов’язково бачити в Дніпрогесі суто більшовицьку вигадку, це був дуже старий проект. Таке будівництво взагалі відповідало духу 20-х і 30-х років. Тоді увесь світ кинувся будувати ГЕС, серед них і рівнинні. Греблі перегородили такі ріки, як Рейн, Рона, Дунай, Шеннон (Ірландія), Теннессі (США). І навіть Латвія в період своєї недовгої міжвоєнної незалежності побудувала ГЕС на Західній Двіні. Але незабаром усі зрозуміли, яка це марнотратність, коли під воду ідуть великі масиви орних земель, пасовищ, лісів, дороги, населені пункти, храми, цвинтарі, пам’ятки культури, скільки лиха приносить підйом грунтових вод, підтоплення фундаментів, засолення, заболочування. Люди вперше стали замислюватися і на екологічні теми. Незабаром ринкова економіка все поставила по своїх місцях, і ГЕС стали будувати переважно в горах.