Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Роланд нетвердою ходою побрів до Джейка й впав біля нього на коліна. Першою думкою було: з Джейком усе гаразд. Кінцівки у хлопчика, слава всім богам, лишилися неушкоджені, і слід на обличчі, що тягнувся від носа вниз гладенькою щокою, був від мастила з вкрапленнями іржі, а не кров, як спершу вирішив Роланд. Так, з вух у нього текла кров, і з рота теж, але Джейк міг просто прикусити щоку зсередини чи…
— Глянь, як там письменник, — сказав Джейк. Голос у нього був спокійний, анітрохи не здушений від болю.
Неначе вони сиділи біля маленького багаття після дня, проведеного в дорозі, й чекали на те, що Едді називав провізією, а іноді, коли йому потрапляла до рота смішинка (а бувало це часто), «проїзією».
— Письменник зачекає, — відрубав Роланд. А сам подумав: «Сталося диво. Все поєдналося: хлопчик не опирався, його тіло ще не до кінця сформувалось, а м’яка земля увігнулася під ним, коли в нього врізався вантажомобіль того гада».
— Ні, — сказав Джейк. А коли поворухнувся, спробувавши сісти, його сорочка трохи облягла верхню частину тулуба, і Роланд побачив страшну западину в хлопчика у грудях. З рота Джейкові знову полилася кров, а коли він ще раз спробував заговорити, то закашлявся. Роландове серце стислося в грудях, мов ганчірка, і миттєва думка промайнула в голові: після такого як може серце битися далі?
Юк протягло застогнав, і у цьому напіввитті зазвучало Джейкове ім’я. Роланд відчув, як поза шкірою на руках продирає мороз.
— Не намагайся говорити, — попросив стрілець. — Ти міг щось собі пошкодити. Ребро чи, може, два.
Джейк повернув голову набік. Виплюнув з рота кров — декілька краплин полилися по щоці, як жувальний тютюн у слині, — і взяв Роланда за руку. Його потиск був сильний, і голос теж; кожне слово прозвучало чітко і ясно.
— Я пошкодив собі все. Я вмираю. Кажу так, бо я вже це проходив. — Наступні його слова були повторенням того, про що думав Роланд, ще коли вони були біля «Кари Сміхотухи». — Якщо це воля ка, нехай буде так. Подбай про того, кого ми хотіли врятувати!
Опиратися наказові, що бринів у голосі й очах хлопчика, він не міг. Усе скінчено, Ка Дев’ятнадцяти відіграло свою партію. Скінчено, та, мабуть, не для Кінга. Наскільки їхні долі залежали від кінчиків його спритних, поплямованих тютюном пальців? Повністю? Частково? У цій лише частині?
Хай би якою була відповідь, Роланд ладен був задушити його голими руками: отак, одразу, затиснутого під колесом машини. І байдуже, що за кермом машини, що вбила Джейка, сидів не Кінг. Якби він виконував те, що йому призначило ка, він би ніколи не опинився тут, на цій дорозі, коли нею їхав той дурень, і на грудях у Джейка не було б цієї страшної западини. Це було занадто, нестерпно швидко після смерті Едді.
І все-таки…
— Не ворушись, — наказав він, підводячись. — Юк, не дозволяй йому ворушитись.
— Я не ворушитимусь. — І знову кожне слово чітке й упевнене. Але тепер Роланд побачив, що низ Джейкової сорочки й пах джинсів обагрює кров, розквітає, як троянди. Якось він уже помер, а потім повернувся з небуття. Але не з цього світу. В цьому світі смерть ставалася раз і назавжди.
Роланд повернувся туди, де лежав письменник.
Браян Сміт спробував вилізти з-за керма свого фургона, але Айрін Тасенбаум грубо заштовхнула його назад. Собаки (може, вчули кров чи Юка, або ж те й те разом) несамовито завовтузилися за його спиною. Радіо зараз вигравало якусь нову і вкрай пекельну хеві-метал-пісню. Айрін подумала, що її голова от-от лусне, і не від шоку всіх тих подій, а від самого гуркоту. Побачивши револьвер довготелесого на землі, вона підхопила його. У маленькій частці її розуму, яка все-таки ще була здатна зв’язно мислити, промайнула вражена думка: яка ж ця річ важка… Попри це, вона націлила револьвер на водія, потім простягнула руку і кулаком ударила по кнопці живлення радіо. Оглушливі гітари затихли, і вона почула інші звуки: щебетали птахи, дві собаки гавкали, одна вила… ну, собака чи що воно там було.
— Під твоїм фургоном лежить чоловік. З’їдь з нього, тільки повільно. А якщо знову наїдеш на дитину, клянусь, я відстрелю тобі твою погану голову.