Темна вежа. Темна вежа VII

«Порівняно з тим, як він покалічив мого хлопчика, це дрібниці», — гірко подумав Роланд, але вголос цього не сказав.

— Якщо тобі сниться кохання з жінками, то до тебе може прийти жінка.

— Правду кажеш? — У голосі Кінга звучала щира цікавість.

— Так. Якщо прийде, то буде білява. Вона може заговорити з тобою про легкість і розкоші галявини. Вона може назватися Морфією, донькою Сну, чи Селеною, донькою Місяця. Може запропонувати тобі руку й пообіцяє провести тебе туди. Ти мусиш відмовитись.

— Я мушу відмовитись.

— Навіть якщо тебе спокушатимуть її очі й перса.

— Навіть тоді, — погодився Кінг.

— А чому ти відмовишся, сей?

— Бо пісню ще не доспівано.

Нарешті Роланд був задоволений. Місіс Тасенбаум уклякла біля Джейка. Стрілець не підійшов до неї й хлопчика, попрямував натомість до чоловіка, що згорбився за кермом машини, яка накоїла такого лиха. Очі в цього чоловіка були широко розплющені й порожні, рот роззявлений. Підборіддям, що поросло щетиною, стікала цівка слини.

— Сей, ти чуєш мене?

Чоловік налякано кивнув. Собаки в нього за спиною принишкли. В отвір між сидіннями спостерігали за стрільцем чотири блискучі ока.

— Як тебе звуть?

— Браян, якщо тебе це потішить… Браян Сміт.

Ні, його це не потішило анітрохи. Перед ним був ще один тип, якого хотілося задушити. Дорогою проїхала ще одна машина, і цього разу водій кілька разів натиснув на клаксон. Захисна запона, якою огорнув їх Промінь, уже витоншувалася.

— Сей Сміт, ти збив людину своєю машиною або вантажомобілем, чи як там ти його називаєш.

Браян Сміт дрібно затремтів усім тілом.

— Я завжди був хорошим водієм, ніколи навіть квитанції за неправильне паркування не отримував, — заскиглив він. — І це ж треба таке… збити найвідомішу людину в цілому штаті! У мене собаки билися…

— Твоя брехня не сердить мене, — сказав Роланд. — Мене сердить страх, що її породжує. Стули свій писок.

Браян Сміт виконав наказ. Його обличчя повільно, але впевнено кам’яніло на мармурову маску.

— Коли ти його збив, тут більше нікого не було, — сказав Роланд. — Нікого, крім тебе й вигадника. Розумієш?

— Я був сам. Містере, ви нахожий?

— Байдуже, хто я такий. Ти підійшов до нього й побачив, що він ще живий.

— Ще живий, це добре, — сказав Сміт. — Я не хотів нікого калічити, чесно.

— Він заговорив до тебе. Так ти зрозумів, що він живий.

— Так! — радісно всміхнувся Сміт. — А що він сказав?

— Ти не пам’ятаєш. Ти був схвильований і наляканий.

— Наляканий і схвильований. Схвильований і наляканий. Точно.

— Рушай. Дорогою ти прокинешся, мало-помалу. А коли доїдеш до першого будинку чи крамниці, зупинишся і розкажеш, що на дорозі лежить збитий чоловік. Чоловік, якому потрібна допомога. Повтори, тільки нічого не забудь.

— Я рушаю, — сказав Браян, гладячи руками кермо, наче він хотів якомога швидше опинитися десь подалі. Роланд розумів, що насправді так і було. — Прокинуся, мало-помалу. Коли доїду до першого будинку чи крамниці, скажу там, що Стівен Кінг лежить збитий на узбіччі, йому потрібна допомога. Я знаю, що він живий, бо він до мене заговорив. То був нещасний випадок. — Він помовчав. — Я не винен. Він ішов проїжджою частиною. — Пауза. — Мабуть.