Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
Притулившись до Метью, я поклала долоню йому на груди, щоб чути кожен удар його серця.
— А що ти робитимеш, якщо не спатимеш?
— На тебе дивитимуся, що ж іще, — відповів він, пустотливо блиснувши очима. — А коли мені це набридне — якщо набридне взагалі, — я почитаю. — З цими словами він поцілував мене в повіки. — Тобі свічки не заважатимуть?
— Ні, — відповіла я. — Я міцно сплю. Мене ніщо не розбудить.
— Я люблю складні ситуації, — тихо зауважив Метью. — Якщо мені стане нудно, буду змушений придумати, як же тебе розбудити.
— А тобі швидко стає нудно? — піддражнила я, просовуючи пальці крізь його чуприну і опускаючи їх до потилиці.
— Поживемо — побачимо, — відказав він із пустотливою усмішкою.
Його прохолодні та лагідні руки створювали відчуття безпеки, а його присутність приємно заколисувала.
— Цікаво, це коли-небудь скінчиться? — тихо спитала я.
— Що? Конгрегація? — стурбовано спитав Метью. — Хтозна.
— Та ні, — здивовано підняла я голову. — Мені на неї начхати.
— Тоді що?
Я поцілувала його допитливі губи.
— Оце відчуття, яке виникає у мене, коли я з тобою — наче вперше в житті я по-справжньому живу.
Метью всміхнувся, і на його обличчі з’явився нехарактерний для нього милий і сором’язливий вираз.
— Сподіваюся, що ніколи.
Радісно зітхнувши, я поклала голову йому на груди і заснула міцним сном без сновидінь.
Розділ 27
Наступного ранку мені спало на думку, що досі дні, проведені з Метью, підпадали під одну з двох категорій. Він або керував порядком дня — то була турбота про мою безпеку й ретельні приготування до будь-чого, або ж день розгортався сам по собі, без будь-якого плану та схеми. Тепер мені не вірилося, що не так давно події мого дня визначалися старанно складеними графіками та списками.
Сьогодні ж я надумала взяти все у свої руки. Сьогодні Метью впустить мене в своє вампірське життя.
На жаль, цьому рішенню судилося зіпсувати день, який обіцяв бути прекрасним.
День розпочався з відчуття фізичної близькості Метью, від чого в мене виникло таке саме нестримне бажання, як те, що я відчула вчора біля будинку, коли зустрічала його. Жадання було ефективнішим за будь-який будильник. І я втішалася, бо він не забарився з реакцією і завзято почав мене цілувати.
— А я вже думав, що ти ніколи не прокинешся, — пробурмотів він між поцілунками. — Я злякався, що доведеться кликати з села місцевий оркестр, але єдиний сурмач, який вмів грати побудку, помер минулого року.
Лежачи поруч із Метью, я помітила, що на ньому не було пляшечки з Вифанії.
— А куди подівся твій знак паломника? — спитала я, сподіваючись, що Метью скористається прекрасною нагодою розповісти мені про орден лицарів Лазаря. Але він цю можливість знехтував.
— Він мені більше не потрібен, — відповів Метью, і, відволікаючи мене, відсунув пасмо мого волосся і поцілував чутливе місце у мене за вухом.
— Скажи чому? — наполягла я, злегка зіщулившись і відсовуючись від нього.
— Трохи згодом, — відказав він, мандруючи губами від шиї до плечей.
Та моє тіло відкинуло всі спроби розпочати раціональну розмову. Ми удвох поводилися інстинктивно — торкалися одне одного крізь бар’єри тоненької одежі, помічаючи невеличкі зміни — дрож, гусячі пухирці на шкірі, ніжний стогін, — які обіцяли перерости в більше й сильніше задоволення. Коли ж я виявила наполегливість, і залізла Метью в штани, намагаючись торкнутися оголеної плоті, він різко зупинив мене.
— Не поспішай. Ми маємо час.
— У вас, вампірів… — тільки й встигла промовити я, бо Метью змусив мене замовкнути, закривши мені рота поцілунком.
Коли до спальні увійшла Марта, ми й досі були у ліжку за шторами. Навмисне гучно гепнувши тацю зі сніданком на стіл, вона метнула в камін дві поліняки з ентузіазмом шотландця, що кидає жердину. Метью визирнув з-за штор, сказав «Доброго ранку» і заявив, що я страшенно зголодніла.
Марта вибухнула чергою фраз окситанською і пішла собі, мугикаючи під ніс пісеньку. Метью відмовився перекладати її слова для мене, пославшись на те, що вони надто непристойні для мого ніжного слуху.
Цього ранку Метью, замість спостерігати, як я їм, поскаржився, що йому нудно. При цьому очі його пустотливо заблищали, і він нетерпляче завовтузився й засмикав руками.
— Після сніданку вирушимо на верхову прогулянку, — пообіцяла я і поклала до рота шматочок яєчні, а потім запила його гарячущим чаєм. — А моя робота може почекати.
— Верхова їзда тут не допоможе, — пирхнув Метью.