Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Раптом паровоз страшно струснувся, немов зіп'явся на диби, і став. Хлопці вхопилися один за одного і всі разом посипалися на вугілля. Шумейко дав несподіване, аварійне «стоп».

— Що трапилося? Що таке?

Але тільки змовкли поршні, інші звуки вдарили сюди, на паровоз, звідти, з темноти. То були рясні людські вигуки. Шумейко стояв на приступці, світячи запаленим клоччям, як факелом. Назустріч тремтливому полум'ю забагрянилися обличчя і заблищали багнети. Паровоз стояв, оточений натовпом озброєних робітників, майстрів з авіапарку та невідомих різноодіжних солдатів.

— Шумейко! Ти?

— Я.

— Ну, щастя, що став, а то б стріляли!

На паровоз поліз молодик у шкуратянці й авіаторському чорному пиріжку. Це був бортмеханік Ласко.

В руці він тримав звичайний кондукторський ліхтар.

— Жодного паровоза під парами в депо. А ти це куди? З хлопцями?

Шумейко пояснив.

— Повертай назад. Наказ ревкому тобі: поїхати до Гніванського мосту!

— Це ж вісімнадцять кілометрів!

— Авжеж! Ближче б було — пішки дійшли б.

Справа була така. Військо Тимчасового уряду, що обложило Вінницю, довідалося про рух двох гвардійських полків, керованих більшовиками. Вони посадовили юнкерів на броньовик і погнали його до мосту через Буг. Коли попсувати міст, тоді гвардійцям пішки та плавом перебиратися ген скільки часу. За цей час юнкери і батальйони смерті та козаки встигнуть покінчити з ревкомом і повсталим п'ятнадцятим полком. Треба було сідати на паровоз і гнати кур'єром туди — не-допустити юнкерню до мосту.

— Ну, хлопці, злазь з паровоза! — гукнув до козубенківців Шумейко. — Таке діло: буду повертать. Чи той! У тебе людей скільки? Може, заберемо і цих?

— Наших півста. А ваших чоловіка з тридцять є та ще пристало фронтовиків з госпіталів усяких видужуючих — чоловік сорок. Навіть персонал медичний є! — Ласко весело запишався. — Доктор наш, Іщенко, не забув, сестрицю-добровольця з бинтами й йодом прислав. І гвинтівок у нас сотня, і кулеметів три. Гімназистів треба негайно роззброїти. У вас же гвинтівок тільки сто?

— Командир! — гукнув голос знизу ображено і сумно. — Кулеметів у нас треба щитати тільки два: третій, чортова душа, якийсь японський!

— Як так, то й так! — не роздумуючи, вирішив Шумейко. — Злазьте, хлоп'ята. Гуляйте далі пішки. Тільки глядіть, щоб гвинтівок принесли сто і без жодного пострілу!

— Гей, слухайте! — гукнули зразу вниз Зілов і Потапчук. — Хто про кулемет казав? У вас що, японських патронів нема? Так зараз будуть.

— Та патронів, їх чорті-скільки є! — ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. — Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…