Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Таж сто гвинтівок і патронів же п'ять тисяч! — змолився Козубенко.
— У нас же гвинтівок тільки сотня, — печально сказав Стах. — А гвардії ми б і тисячу набрали…
— Олександре Івановичу! — зашепотів Козубенко. — От хрест святий чи, тьху ти на нього, без хреста, просто їй-богу, чи як його там, хай мене грім поб'є! Без пострілу! Просто на психологію! З маузера мене застрелите, коли спартачу!
Всі замовкли. Тільки швидко дихали. Було темно. Гармати зі сходу били так само — методично й розмірено — раз по раз, по чотири вряд.
— Крім того, — сказав Зілов. — Це ж три кілометри від станції. Паровозом ви нас до волочиського блока підвезете, а там ми пішака туди й назад. Право слово, Олександре Івановичу!
Шумейко мовчав. Він дослухавсь. Він роздумував. Сто гвинтівок і п'ять тисяч патронів! Це ж сотня червоногвардійців!
— Ну, Козубенко, гляди! Не подивлюся, що в батька твого за помічника три роки їздив. З маузера тебе застрелю. От із цього. Паняй на тендер!
Двадцятеро юнаків скинули гвинтівки за плечі й весело подерлися на тендер з усіх боків. Піркес ліз, сердито лаючись і комусь докоряючи. Він уважав це за гру. Він волів би негайно на барикади, на бій — за революцію, за Ради, за ревком. Як умирали паризькі комунари у тисяча вісімсот сімдесят першому році.
Шумейко дав хід, і паровоз обережно рушив уперед. На тендері з-під ніг посипалося вугілля, вітер дув рвучко і віддирав поли пальт, а зверху було похмуре, темне і вогке небо. Місто пропливало далеко в чорних обрисах і дрібних цятках ліхтарів. У вікнах домів майже ніде не світилося Станція була за тополями військової рампи, і її світла сюди видно не було. Потім рампа скінчилася, поплив мур матеріального дворища, і з-за нього рясно визорілися незчисленні вогники військових госпіталів.
Раптом паровоз страшно струснувся, немов зіп'явся на диби, і став. Хлопці вхопилися один за одного і всі разом посипалися на вугілля. Шумейко дав несподіване, аварійне «стоп».
— Що трапилося? Що таке?
Але тільки змовкли поршні, інші звуки вдарили сюди, на паровоз, звідти, з темноти. То були рясні людські вигуки. Шумейко стояв на приступці, світячи запаленим клоччям, як факелом. Назустріч тремтливому полум'ю забагрянилися обличчя і заблищали багнети. Паровоз стояв, оточений натовпом озброєних робітників, майстрів з авіапарку та невідомих різноодіжних солдатів.
— Шумейко! Ти?
— Я.
— Ну, щастя, що став, а то б стріляли!
На паровоз поліз молодик у шкуратянці й авіаторському чорному пиріжку. Це був бортмеханік Ласко.
В руці він тримав звичайний кондукторський ліхтар.
— Жодного паровоза під парами в депо. А ти це куди? З хлопцями?
Шумейко пояснив.
— Повертай назад. Наказ ревкому тобі: поїхати до Гніванського мосту!
— Це ж вісімнадцять кілометрів!
— Авжеж! Ближче б було — пішки дійшли б.
Справа була така. Військо Тимчасового уряду, що обложило Вінницю, довідалося про рух двох гвардійських полків, керованих більшовиками. Вони посадовили юнкерів на броньовик і погнали його до мосту через Буг. Коли попсувати міст, тоді гвардійцям пішки та плавом перебиратися ген скільки часу. За цей час юнкери і батальйони смерті та козаки встигнуть покінчити з ревкомом і повсталим п'ятнадцятим полком. Треба було сідати на паровоз і гнати кур'єром туди — не-допустити юнкерню до мосту.
— Ну, хлопці, злазь з паровоза! — гукнув до козубенківців Шумейко. — Таке діло: буду повертать. Чи той! У тебе людей скільки? Може, заберемо і цих?
— Наших півста. А ваших чоловіка з тридцять є та ще пристало фронтовиків з госпіталів усяких видужуючих — чоловік сорок. Навіть персонал медичний є! — Ласко весело запишався. — Доктор наш, Іщенко, не забув, сестрицю-добровольця з бинтами й йодом прислав. І гвинтівок у нас сотня, і кулеметів три. Гімназистів треба негайно роззброїти. У вас же гвинтівок тільки сто?
— Командир! — гукнув голос знизу ображено і сумно. — Кулеметів у нас треба щитати тільки два: третій, чортова душа, якийсь японський!
— Як так, то й так! — не роздумуючи, вирішив Шумейко. — Злазьте, хлоп'ята. Гуляйте далі пішки. Тільки глядіть, щоб гвинтівок принесли сто і без жодного пострілу!
— Гей, слухайте! — гукнули зразу вниз Зілов і Потапчук. — Хто про кулемет казав? У вас що, японських патронів нема? Так зараз будуть.
— Та патронів, їх чорті-скільки є! — ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. — Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…