Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
З третьої сторони, з півдня, з бессарабських узгір'їв, здіймалася вгору, у височінь, рожевогаряча заграва на чверть небосхилу. То догоряв якийсь підпалений селянами панський маєток. Заграва стояла бліда, німа і непорушна, немов здійнялася і стала навік.
А втім, найголовніше було інше.
Між фронтом і нашим містом був розташований виведений з позицій на спочинок другий гвардійський корпус на шістдесят тисяч багнетів. Ї от на чолі з більшовицьким солдатським комітетом Кексгольмський та Волинський полки прямували сюди, щоб захопити наш залізничний, вирішальний для південного заходу вузол, підстримати повсталий Вінницький полк і рушити на Київ, на допомогу київським робітникам…
В закуті між вагонними майстернями та передмістям Вугольник в пітьмі ворушились якісь тіні, метушились люди — буяло притаєне і притишене, невідоме життя. З пригашеними ліхтарями тихо під'їхав паровоз. Він підкотив вагон і знову обережно, немов навпомацки, відійшов. Засув клацнув, ролик рипнув, двері гримнули, і серед приглушеного шепоту багатьох схвильованих голосів щось забряжчало рясно й знайомо. Так може дзвеніти тільки зброя.
То машиніст Шумейко приставив від авіапарку вагон із сотнею гвинтівок, патронами і гранатами. Червоногвардійці потай озброювалися.
В кутку біля блокпоста тіснився молодняцький гурток. Козубенко і Стах зібрали свою двадцятку й інформували про плани дій. Було майже поночі, все довкола принишкло. Козубенко шепотів, і далеко зі сходу раз по раз, чотири рази вряд, негучно схрипувала сталева гарматна луна… Непереможний внутрішній трепет сповнював кожного юнака.
Гурток стояв тісно. Поміж чорних та рудих просмальцьованих робітничих ватянок та полупальт блідо ясніли три сірі гімназичні шинелі. Козубенко жестикулював тільки лівою рукою, а права підтримувала на ремені гвинтівку з довгим тригранним багнетом. До багнета, як у значкового пішого взводу, був прикріплений трикутний прапорець. Коли чиясь цигарка, затиснута в кулаку, проривалася крізь жменю коротким неясним спалахом, — тоді на мить в оточенні скупчених і насторожених безвусих облич вирізьблювався і червоний трикутник з білими поспішними літерами:
Наше отечество — Советы.
— Але ж ми війни не хочемо. Ми хочемо миру! — непевно прошепотів хтось невидимий з темноти.
— Вірно! — погодився Козубенко. — А де ж той мир?
— За мир треба воювати, — сказав Зілов.
— Лютневу революцію, — сказав Козубенко, — теж зробили солдати і робітники, але буржуазія скористалася й сіла знову нам же на карк…
— Хлопці! — раптом схопився Потапчук. — Я пропоную насамперед піти обеззброїти гімназистів.
— Ну от! — відмахнувся Козубенко.
— Ненавиджу! Кому це потрібно? Ми прийшли не гратися, а битися за Ради й ревком!
— А я думаю, — сказав знову Зілов, — Потапчук говорить до ладу. Гімназисти, звичайно, розбіжаться й самі, але ж там сотня японських карабінок і тисяч п'ять патронів до. них.
— О! Правильно! — ляснув їх по плечах Козубенко. — Я зараз запитаю Олександра Івановича.
— Може, — спинив його хтось, — перечекати, що вирішать на вокзалі?
— Дурне! Таж тоді вже буде пізно!
Козубенко повернувся з Шумейком. Шумейко був підперезаний поверх демісезонного драпового пальта-кльош солдатським пояском з бляхою. При боці він підтримував незвичний маузер. Він уважно вислухав Козубенка, Зілова й Потапчука.
— Добре, хлоп'ята, надумали. Сто гвинтівок та п'ять тисяч патронів нам он як потрібні… Таж опасаюсь я, хлоп'ята, одного: їх сотня, а вас двадцятеро.
Піркес зневажливо пирхнув.
— Олександре Івановичу! — сказав Зілов. — Яка ж там сотня, коли от трое нас тут? І скільки розбіглося ще? А скільки ще не наважується?
Шумейко глянув на Зілова, на Піркеса, на Потапчука і раптом зареготав. Але — тихо, пошепки, самими вустами.
— Мазурики! — покрутив він Зілова за вухо. — Вам це, конєшно, краще знати. Одначе я теж так само думаю. Та тільки друга біда, хлопці: стрілянини ніяк знімати не годиться. Паніка вдарить. А на вокзалі Рада з Васею Буцьким сидить! Комендантська рота та георгіївці тільки на те й чекають, щоб наших похапать. Ні, хлопці, і не просіть!