Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Ми кинулися до нього і тісно обступили з усіх боків. Кожному хотілося потиснути руку, зазирнути в очі, вдарити по плечу…
— Якове! Га-га!.. Хіба ви знову солдат?.. Де ви були? Як вам тоді пощастило?
Потапчук обняв його і почервонів:
— Яша! Яшко! Ти живий!
Яків посміхнувся і відповідав усім не то іронічно, не то соромливо.
— Живий, значиться!.. Не впіймали тоді: місяців з п'ять по лісах з хлопцями блукали… Самі, значиться, з'явилися, як революція, конешно, проізошла. Думали, прийшов, значиться, кінець! А воно, бач, яке діло… міністри з буржуями і до революції, значиться, присобачилися… Та тепер вже діло по-інакшому обертається. Не розщот фронтовикам гвинтівки кидати і по домівках розходитися. — Яків поправив ремінь і пересунув гвинтівку на плечі зручніше, — У фронтовиків думка, значиться, й самого Керенського, коли що, потрусити…
Ми вислухали це спокійно. Ми вже чували: «Без анексій і контрибуцій», «сепаратний мир», а також і «геть міністрів-капіталістів!»
— Вони кажуть, — знову заговорив Яків, сердито потоптавшись на місці й похукавши на змерзлі руки, — вони, значиться, кажуть: «Обороняйте революцію від німців!» Хо! А про саму революцію вони виражаються, що її німці підкинули, значиться, нам у запломбованому вагоні. Хо! Чого ж тоді її, революцію, від німців боронити, раз по-їхньому виходить, що вона й сама німецька? Ха!
— Га-га-га! — дружно зареготали видужуючі на костурах та санітари, що оточували нас кільцем. — Га-га-га! Туди твою бабушку, щоб не дригалася!
— На чорта, — розсердився Яків, — вона нам, панська революція? Як ми собі свою, солдатську й пролетарську, зробимо!..
— В «Окопной правде»[291], — підхопив Зілов, тісніше запинаючи поли шинелі проти вітру, — хороша стаття є про те, що солдатам ворожих армій воювати не між собою треба, а всім разом проти тих, кому ця війна потрібна: проти фабрикантів та поміщиків.
— Атож! Мир хижинам, війна двірцям! — компетентно відгукнувся хтось із натовпу.
— І Рада робітничих та солдатських депутатів…
— Та ти вище стань, а то не чутно! — гукнув знову хтось позаду. — Вилазь, вилазь вище, хай всі послухають! — загуло в натовпі довкола.
Стати не було на що і, підтримуваний кількома плечима, Зілов просто зіп'явся на футбольний м'яч. Все ж таки це було вище проти всіх на цілу голову. Почався мітинг…
Ввечері справді вдарив дощ.
Але ще до дощу, на останній лекції — була тригонометрія — до гімназії раптом з'явився штабс-капітан Дерев'янко.
Він ввійшов до класу просто серед лекції, — не спитавшись і грюкаючи чобітьми. Ми зірвалися «струнко». Він недбало кинув двома пальцями до козирка.
— Гражданин учитель, так що я повинен оцей самий ваш урок припинити…
Потім він клацнув закаблуками і обернувся до нас, хвацьки підтягаючи амуніцію. А була на ньому повна похідна офіцерська збруя: шабля, револьвер, планшетка з компасом, бінокль, термос і порттабак.
— Рота! — скрикнув. він на дзвінкому шепоті. — Смирно! Слухай мою команду!
Спокійно, без розмов, ми мали вийти з класів, спуститися в роздягалку, одягти шинелі і вистроїтися в гімназичному дворі. Далі, по чотири в ряд, околишніми темними вуличками, без жодних балачок, без куріння цигарок, пильнуючи абсолютної тиші й ладу, ми мали обійти передмістям і пройти до себе в етапну роту дев'яносто шість.
— Отечество, свобода і комісар Тимчасового уряду кличуть вас під гвинтівку! — закінчив наш ротний командир. — Понятно?
— Так точно, господин капитан!
Але капітан зашипів, озираючись на вікна.
— Тихо, чорти полосаті! Не на параді, душа з вас геть! У місті об'явлено стан облоги! На ципочках — арш!
Тихо, навшпиньках, але даючи крок «на місці», затамувавши дух, ми рушили з класу чергою. Всередині щось обірвалося, впало і потягло страшним тягарем униз повз нас, теж навшпиньках, тільки що не даючи кроку, пробирався тихий і блідий Федір Євгенович Мерцальський. Під ліктем у нього був журнал і підручник Кисельова. Він шмигнув повз нашу чергу і пірнув мерщій униз по сходах. Піфагорові штани, чортова драбина та всі інші теореми й аксіоми, здавалося, пішли за ним із нашого життя — навік.
Навшпиньках, мовчазні й бліді, ми пройшли крізь гімназію. Було тихо. Було абсолютно тихо. Ніколи ще, за всі сто дев'яносто два роки існування російської гімназії, в її стінах не було такої мертвої тиші. Двері всіх класів були розчинені, і на порогах стояли завмерлі педагоги. З-за їхніх спин визирали грона стрижених дитячих голів. Вони були з очима, широко розведеними, і ротами, розтуленими ще ширше. Вони не дихали.
291
«Окопная правда» — більшовицька фронтова пролетарська газета, яка виходила з 30 квітня (13 травня) 1917 р. до середини лютого 1918 р., спочатку в Ризі, а потім у м. Вендені (Латвія).